- Добре, що ми в зоні живемо. Їм до нас не добратися зі своїм покращенням. - Повчає Слава свого 28-річного сина Вовчика. На сцені бачимо елементи дерев`яного інтер`єру сільської хати. Актори Львівського театру ім. Лесі Українки грають виставу "Баба" за п`єсою молодого українського драматурга Павла Ар`є "Баба Пріся". Разом із "Мистецтвом війни" Владислава Троїцького спектакль відкриває театральну програму ГогольFest`15.
Глядачів повна зала. За сюжетом, матір, син і 86-річна баба - останні, хто залишився жити в колишньому селі на території чорнобильської "зони відчуження". Ліс в ній перетворився на міфологічний простір з русалками і мавками. "Зона відчуження" стає метафорою первісної "райській" землі, де герої переховуються від міста, від ворожої їм держави, від чиновників і суспільства. За цим образом пригадуєш "Старезний, густий, предковічний ліс на Волині" Лесі Українки. Це - його сучасний варіант, що навіть у мистецтві стає можливим лише завдяки аварії на АЕС. Проте, навіть він не може подарувати героям безпеку від "депутатів", що п`яними приїжджають сюди на полювання і влаштовують "развлєкательні тури" для європейських туристів: мовляв, "Нудно їм, бля**м, у Лондонах і Берлінах".
П`єсу написано у 2013-му, але прем`єра вистави Львівського театру відбулася у лютому цього року. І ключова метафора набуває в ній додаткового смислу. Це також "зона АТО", мешканці котрої є громадянами незрозуміло якої країни, і у будь який момент можуть стати жертвами полювання, влаштованого "туристами". Та найсильнішу асоціацію з подіями на Сході викликає сцена, де розігрується конфлікт між членами родини, коли лунає заклик евакуюватися від радіаційної небезпеки. Молодші, зібрані нашвидкоруч, взявши гроші й документи, вмовляють бабу, що це ненадовго, що скоро всі повернуться. Баба ж, стара і мудра (або дурна), одказує: "Тут мій ліс, болото, що мені ще треба?" Драма сучасних переселенців з Донбасу. Режисер Олексій Кравчук вирішив поставити цю п`єсу після того, як повернувся у рідний Львів з Луганська, в якому жив і творив вистави під час бойових дій майже весь 2014 рік.
З драматургічної точки зору, п`єса Ар`є, на мій погляд, подібна до кіносценарію. Зокрема, сценами з минулого, що вклинюються у сюжет. Вони мають пояснити глядачу причини ситуації, в якій герої опинилися на його початку. І автор не заперечує подібності:
- Так, певна кіношність в ній є. Але це зумовлено технічним прогресом, в театрі зокрема. Тому немає більше потреби обмежуватися якимись театральними канонами у написанні п"єси. Мушу визнати, що кінематограф має шалений вплив на мою творчість. Бо я ж народився і виріс в епоху кіно, у той самий момент, коли для кіно вже не залишилося невирішальних проблем.
Проте, хотілося б, щоб "кіношність" у театрі, як і в інших видах мистецтва, не ставала даниною смаку масового глядача, який, на жаль, формується, здебільшого, кінематографом. Найкращі сцени вистави цілком побудовані на майстерній акторській грі. Це, так би мовити, фрагменти чистого театру у кінодраматургічному творі.
У ролі Баби Прісі - Олег Стефан, актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Чоловік грає жінку бездоганно, в жодному разі не намагаючись примітивно імітувати, "зображати" людину іншої статі. Борода і вуса актора лише підкреслюють майстерність його гри, якій віриш від першого до останнього моменту. 28-річного Вовчика, онука Баби Прісі, грає Ярослав Федорчук. У репертуарі театру ім. Курбаса є "Лісова Пісня", де він виконує роль Лукаша, а Стефан - Дядька Лева. Ця обставина посилює асоціації глядача з твором Лесі Українки.
- Павло дивився ту "Лісову пісню", і роль Вовчика писав спеціально для Ярослава, - пояснює режисер.
- Коли почали шукати актрис-жінок на головну роль, то виникли певні складнощі. Тоді й прийшла думка, що нема ніякої різниці, хто грає цю роль: чоловік чи жінка. Цей персонаж поза статтю і поза часом, - додає драматург. Можливо, єдиною, хоча й не надто серйозною, вадою постановки є роль Слави, матері Вовчика. Жінку, якій, очевидно, давно перевалило за 50 (або й за 60), грає вдвічі молодша актриса Анна Єпатко. Грає добре, але поруч з Федорчуком вона виглядає, скоріш, його дівчиною, ніж матір`ю.
"Життя - це безкінечне жертвування. Ти жертвуєш або іншими, або собою", - каже 86-річна Баба Пріся своїй доньці, даючи їй приклад дії та відповідальності. Метафорична "зона" провокує також до метафоричного трактування образу головної героїні. У ззовні кумедній, напівбожевільній бабці проступають риси міфологічної Матері-Землі, яка пам`ятає все, з самих прадавніх давен. І слова, з якими вона звертається до доньки, сприймаєш уже не лише як побутовий конфлікт поколінь:
- На тебе я крепко надіялася, та Бог не дав. Молох життя розламав все твоє покоління, воно гниле, нінашто нездатне, нещасне. <...> Ми живемо в такий час, когда просто возьми своє життя, свою землю в руки і живи щасливо. Але ви не можете, ваші душі калічні, ви поламане покоління... Пробач, що кажу тобі то, воно мені дуже болить, мені страшно
2 
4880
Коментарі