Режисери-іноземці розповідають про свої фільми про Україну, які вони привезли на фестиваль DocuDays
Нагороди зі шматків танкових гільз роздали на 12-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини DocuDays. Він відбувся в Києві 20–26 березня. Показали 79 стрічок із 36 країн
Аскольд КУРОВ, 41 рік, Росія
Позаторік разом із кількома режисерами зняв картину про російські протести на Болотній площі "Зима, піди!" Працює над фільмом з робочою назвою "Звільніть Олега Сенцова" – про арештованого й вивезеного до Росії українського режисера з Криму. Сенцову "шиють" екстремізм.
– З Олегом познайомилися 2011-го на презентації його фільму "Гамер" у Москві. Потім переписувались у Facebook. Олег – один із найсамобутніших і найталановитіших українських режисерів. Без кіноосвіти, але зі вродженим кінобаченням. З його сестрою Наталею познайомився на судах. Термін затримання закінчується у квітні, але є імовірність, що слідство продовжать. Часом люди в такій ситуації перебувають роками. Лефортово, де тримають Сенцова, – в'язниця ФСБ, тому там порядок, в Олега хороша тепла камера. Якийсь час сидів там зі справжнім ісламським терористом. Зараз вивчає англійську, багато читає, пише сценарій, відтискається тисячу разів на день. Наталя розповіла, що йому новий фільм приснився.
Олег до кожного суду готується, використовує можливість виступу. Його промови можна видати окремою збіркою. Він значно вільніший від усіх тих слідчих і суддів. Вони – раби системи, живуть у роздвоєності та шизофренії. Знімаючи про Сенцова, намагаюся розповісти про контекст – ситуацію в Росії.
Для більшості росіян існує своя реальність – із телевізора, де "українські фашисти" ледь не щодня влаштовують смолоскипну ходу. Якось фільмував одиночний пікет на Красній площі, де літня жінка стояла з плакатом: "Давайте зупинимо війну з Україною". Її дуже швидко оточили різні люди – від школярок до здорових мужиків. Істерично кричали: "Сука, скільки тобі заплатили?" Один накинувся на жінку з кулаками, подер плакат. Під час обох чеченських воєн пропаганда теж створювала образ ворога, виникли стереотипи, що всі чеченці – бандити. Але не пам'ятаю, щоб була аж така агресія. От є в нас дешевий журнал "Досуг", що публікував оголошення про інтимні послуги. Дійшло до того, що він почав друкувати статті про війну на Донбасі.
Ситуація в Росії не може змінитись так, як в Україні. Революції не буде. Система рухне сама собою. Все закінчиться неочікувано і безглуздо.
Для багатьох жінок Путін став секс-символом. Одна знайома прокоментувала його розлучення з дружиною: "Он такой ответственный, столько думает о России, что вынужден оставить жену, чтобы полностью отдаться своему служению". Не треба й ніяких пояснень вигадувати – росіяни самі впораються.
Фільм про Олега Сенцова планую знімати до суду. Хтозна, чи його випустять. Все реально в цьому абсурді, навіть такий абсурд. Виправдали ж дівчат із Pussy Riot. Якщо ж Олега не випустять, то зніматиму до кінця року.
Беата БУБЕНЕЦЬ, 27 років, Росія
Випускниця Майстерні документального кіно Марини Розбєжкіної. Отримала головний приз у категорії "Docu/право" за стрічку "Божа воля" – про православних активістів у Росії. Понад рік знімає фільм про події в Україні.
– З початку грудня 2013-го знімала хроніку Майдану. Мене заворожував протестний рух, наче стихія. Найцікавіші були афганці, які вже мали військовий досвід, а Майдан сприймали як війну – бо ж є барикади, є противник. Саме такий мій герой. З ним тоді трапилася любовна історія. Після Майдану поїхала з ним у Крим. Там від однієї жінки почула: "Україна більше не дасть такого шансу, щоб нам стати частиною Росії".
Торік навесні потрапила в ДНР, акредитувавшись через їхній прес-центр. У Слов'янську спочатку майже всі підтримували терористів. А коли ті покинули місто й українські солдати привезли хліб, гуманітарну допомогу – місцеві були в шоці. Бо ж думали, що їх убиватимуть. Знімала черги за продуктами. Одна жінка стала кричати, що тут самі сепаратисти стоять. А якийсь чоловік тихо каже мені, що вона в них – найбільша сепаратистка. Люди спершу підтримували проросійський рух, а як прийшли українці – то вже на їхньому боці.
У серпні їздила шукати свого героя в "Айдар". Добиралась автобусами і таксі. Усі блокпости зі своїм російським паспортом проїхала. Провела з батальйоном майже три тижні. Що ближче до передової, то більше противники схожі між собою. У них навіть якась взаємоповага з'являється. З обох боків багато добровольців. Більшість, як і мій герой, не можуть уже без війни. У мирному житті не знаходить свого місця.
Ентоні БАТТС, 34 роки, Велика Британія
Для фільму "ДНР, або Химерна історія країни-саморобки" торік навесні за півтора місяця зняв 240 год. відео. Передусім про учасників проросійських виступів у Донецьку. Стрічка відкривала фестиваль DocuDays. Раніше в Україні знімав про Чорнобиль, про одеситок, які шукають чоловіків за кордоном, про корупцію в міліції.
– Спершу поїхали до Луганська, де хлопці зі зброєю захопили будинок СБУ. Пробували знімати на площі поряд, але люди були надто агресивні. Якось над площею пролітав літак. Одна бабуся кричала: "Неужели Путин нас спасет? Путин прилетел, спасибо!" Вирішили їхати до Донецька, там атмосфера була більш розслаблена. Нашою "кришею" був місцевий комуністичний лідер Борис Литвинов. Він організовував референдум 11 травня. Сказав йому: "Дайте можливість побачити, як народжуєте нову країну. Знімемо документальну хроніку революції". Ми здружилися з його охоронцями. Намагалися спілкуватися в їхній манері: "Как дела, братан?" Довелося навчитися з ними курити. Отак тусуючись знімали. Згодом помітили яскравого учасника подій – Андрія, який назвав себе Леніним. Він став одним із чотирьох героїв фільму.
Ці люди 23 роки жили серед корупції, де якщо ти не бандит, то обов'язково програєш. Їм набрид такий світ – без майбутнього. За Радянського Союзу вони почувалися захищеними, тому ностальгують за ним. Казали: "Ми на своїй землі хочемо революції". Російська пропаганда лише кинула сірник у сприятливе середовище. У Києві помилилися, не бажаючи почути людей, які жили в крайній бідності. І зробили те, що хотів Путін, – відповіли силою.
Треба збудувати міст між двома різними поглядами. Кожна війна має закінчитися, настане мир. Потрібно буде приймати болісні рішення, розуміти людей, яких ненавидите. У Британії існувала Ірландська республіканська армія. Вони були терористами, сиділи у в'язницях. Коли настав мир, їх усіх відпустили. Хоч ці хлопці вбивали дітей в ім'я своєї ідеї. Але така ціна миру – не завжди красива.
Українці допомагають людям, які втікають з Донбасу. Але не чують тих, які там борються проти них. Якщо не виходить, може, варто відпустити Донбас, і сконцентруватися на територіях, які у складі України?
Їржі СТЕЙСКАЛ, 29 років, Чехія
Отримав приз глядацьких симпатій за стрічку "Яма". Фільм – про киянку Наталю Юрченко, яка живе в хаті й тримає господарство посеред київських Позняків. Знімав його п'ять років.
– Якось натрапив на фото з Києва: хатинка серед високих будинків, а на подвір'ї бігають кози й свині. 2009-го приїхав сюди. Жив у подруги – в одній з багатоповерхівок поряд. Поглянув з вікна, а внизу – будинок у ямі, оточений висотками серед туману, яким нема кінця-краю. Моторошна картина: яма, наче у пастці. Але ця оаза посеред бетону й небезпеки мене вабила.
З Наталею – господинею будинку в ямі – дуже здружився. Часом зі своїм звукорежисером ночували в неї. Разом снідали, спілкувалися. З нею постійно боролися забудовники. Не думав, що будинок протримається довго, – максимум три роки. А вона почала вигравати суди. Часом це нагадує боротьбу з вітряками. Але Наталя бореться не так за землю, як за людське ставлення до громадянина. Хоче, щоб її поважали, не вимагали забиратися з ями, а запропонували щось взамін. Її сила – в моральних принципах і вихованні.
Бачив двічі, як вона плакала. Одного разу, коли дізналася, що її менша дочка Катя пішла до Свідків Єгови. Вдруге – коли розповідала, що її дідусь і бабуся загинули під час Голодомору.
Багато мешканців довколишніх висоток не розуміли Наталю. Декотрі казали, що внизу розвели бомжатник. В яму хтось навіть сміття скидав. Неоднозначно сприймали Наталю й глядачі в Чехії, Німеччині, Польщі, де спершу показував короткометражку про яму. Однак, зрештою, співпереживали їй.
Коли знімав, вважав українців пасивними, в основній масі не схожими на Наталю. Але з Майданом зрозумів, що все почало змінюватися.
9 
1
Коментарі