Тільки якась російська пісня вилазить у голові – згадуйте Бучу

Театральні режисери розповідають про українські вистави під час повномасштабної війни. Бесіди відбулися в рамках культурно-освітньої платформи "ГовориТи"

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, 47 років, директор – художній керівник Івано-Франківського театру ім. Івана Франка:

– Після першого шоку 24 лютого за день-два створили волонтерський штаб. Колектив почав працювати для потреб переселенців, які в нас зупинялися. Кілька років тому в підвалі театру облаштували сцену для показів "Гамлета" й "Ромео та Джульєтти". Машинний зал назвали шекспірівським – такий собі підземний "Глобус" – і стали використовувати як укриття.

 

У березні запропонував колегам робити те, що вміємо найкраще. Спробували зіграти для внутрішньо переміщених осіб. Був великий страх: чи потрібен театр під час війни? А що грати – комедію чи трагедію? Але ми ризикнули. Почали з драми-реквієму "Нація" за новелами Марії Матіос про прихід радянської влади на Буковину. Зрозуміли, що театр може бути сильною терапією, після відгуку жінки з Бучі. Каже: "Я не плакала, коли вперше почула вибухи за вікном, коли під бомбами тікали з дітьми, коли ночували в полі, коли приїхали до Івано-Франківська. На "Нації" мене прорвало з перших секунд. Проплакала всю виставу. І стало легше".

Франківці почали ображатися, що не граємо для них, тож поновили спектаклі для широкої аудиторії. Окрім українських творів, давали Шекспіра. У такий спосіб дякували за підтримку уряду й народу Великої Британії. У квітні повернулися на велику сцену. Під час тривог спускаємось у підвал, перечікуємо й дограємо. Працюємо більше, ніж до війни.

Створили благодійний проєкт "Бій за Україну" спільно з Національним президентським оркестром із Києва під орудою композитора Романа Григоріва. Складається з трьох блоків – духовно-академічної музики, шевченківського і патріотичних пісень. Це лікбез і потрібні сьогодні сміливі наративи. У рамках концертного туру побували в семи областях. У День Незалежності виступили на горі Піп Іван – 2028 метрів над рівнем моря, найвища мистецька акція.

Викинули всіх російських авторів із репертуару – шість вистав списали. Упала запона з очей. Щоб вилікуватися, маємо визнати, що це була полуда. Усе російське – для нас зло.

Хочеться ставити тільки українське. Найближча прем'єра – це наша класика. "Сватання на Гончарівці" за п'єсою Григорія Квітки-Основ'яненка в постановці режисера Олексія Гнатковського покажемо 28 жовтня.

Працюю над "Лісовою піснею". Це буде новий погляд на класичну драму-феєрію. Перечитую зі свіжим баченням і захоплююся. На якісь речі не звертав уваги, а тепер офігів. Наприклад, у фіналі сидить уже змарнілий Лукаш і наближається до нього висока жіноча постать із його ж обличчям. Каже: "Я – загублена Доля". А я думаю: нічого собі, це про те, як можна піти на манівці, прожити не свою долю, загубити життя. Хоча завжди є шанс зупинитись і піти не туди, куди тебе несе. Не знаю, як тоді це мали ставити, це ж сцена з крутого фентезі-фільму. Яка геніальна Леся Українка!

У європейців є запит на спектаклі про війну. Для них це щось далеке й шокове. Бояться, що в їхньому комфортному суспільстві може статися таке. Треба везти їм відповідні вистави, щоб вони розуміли й допомагали нам. Головне – не опускати мистецької планки. Щоб не сприймали так, ніби нам пофіг на рівень постановок, аби про війну.

Знищили Курбаса і втюхали нам Станіславського з Чеховим, Островським, Некрасовим. Красива схема, результат якої тепер маємо. Систему Станіславського варто вивчати лише як приклад постколоніальної акторської техніки, але не брати за основу. Взагалі все російське потрібно прибрати. Треба вбити в собі москаля в усьому. Тільки якась російська пісня вилазить у голові – згадуйте Бучу.

Олександр КНИГА, 63 роки, директор – художній керівник Херсонського театру ім. Миколи Куліша:

 

– За 40 днів окупації вирвався з Херсона. У Львові прийшов у театр Марії Заньковецької, спостерігав за глядачами. Показували "За двома зайцями", і зал поступово розтавав, як крижинка. Спочатку були напружені й не реагували на гумор, потім подекуди почали всміхатися, вже під фінал аплодували. Це те, що необхідно сьогодні.

Вирішив: щорічний Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії" відбудеться. У фейсбуку запросив усіх 10 червня в український Херсон. Цього не сталося, але придумали альтернативну схему. Кожен театр, який подав заявку, грав у межах фестивалю на своїй сцені, говорив про Херсон та Україну й запрошував на покази тимчасово переміщених осіб. Таким чином учасники заходу посилали сигнал скрізь у світ – про херсонців пам'ятають і обов'язково звільнять. Підтримати нас погодилися 65 театрів із 35 міст у 12 країнах. Тільки чеських було сім чи вісім закладів. Японці, які вперше долучилися до проєкту, відправляли нам текст і просили перевірити, чи правильно говорять про нашу ситуацію. Нестишний голос Херсонщини в такий спосіб звучав через вистави на різних майданчиках. Але ми щодня чекаємо на звільнення Херсона і проведемо фестиваль у своєму місті.

27 вересня вперше від часів Другої світової відкрили театральний сезон не в рідному Херсоні. Нас прихистив театр Лесі Українки в Києві. Там відбулася прем'єра нової версії моновистави "Кицька на спогад про темінь" за п'єсою Неди Нежданої про жительку Донбасу після російської окупації. Це монолог переселенки, в якої були родина, чоловік, донька, дім, але не залишилося нікого, крім кішки.

16 жовтня граємо в театрі Лесі Українки ще одну прем'єру. "Лишитись (не) можна…" – документальна вистава про херсонців, дім яких окупували росіяни. Це сумні та смішні, щемливі та надихаючі, сповнені різних почуттів історії працівників нашого театру – людей, які на власні очі бачили, що таке окупація.

Треба буде повертати глядачів у зал, коли повернемося до Херсона. Знаю, вони прийдуть. По-перше, ми їм гроші винні, бо продали квитки напередодні повномасштабного вторгнення. У нас 23 лютого була прем'єра – поставили довгоочікуваний експеримент "Вічність і ще один день" за п'єсою сербського автора Милорада Павича. Уперше зробили імерсивну виставу – задіяли всю будівлю театру, всі п'ять сценічних майданчиків, але всього 120 глядачів – не більше. Усі рухаються разом із персонажами у приміщеннях. Придумали три фінали – глядачі обирають. Це для того, щоб змусити прийти ще раз.

Давид ПЕТРОСЯН, 30 років, режисер-постановник театру ім. Івана Франка:

– Треба відновлювати старі вистави, які вже в репертуарі. Повномасштабна війна ніяк не вплинула на мою творчість і ставлення до матеріалу. Я 2014-го був трохи в шоці, а нинішні події вважав питанням часу. Внутрішньо був готовий. Нині працюю над виставою – переосмисленням трагедії Софокла "Цар Едип" для театру на Подолі та над "Візитом старої дами" за трагікомедією Фрідріха Дюрренматта в театрі Франка. Обидві задумувалися до 24 лютого.

Тексти про війну вже з'являються. Цікаво слухати, але в залі поки що їх не відчуваю. Улітку автори столичного Театру драматургів влаштували читання п'єс, написаних у місяці повномасштабного вторгнення. Це певний відбиток їхніх переживань. Такі тексти найкраще звучать із уст самих драматургів. Цікавіше ніхто не зробить. А для постановок треба, щоб минуло трохи часу, аби всі ці події перетворилися на певну художню форму.

Нічого не хочу міняти в українському театрі. Достатньо взяти якісну європейську систему замість радянської. І постійно запрошувати закордонних режисерів. А випускаючи виставу, два тижні поспіль грати щодня.

В ідеалі, років за три спектакль треба знімати. Щоб глядач пам'ятав його з добрими враженнями. Постійно давати акторам нові ролі, а глядачам – свіжі постановки. Треба вмикати цей конвеєр. Хоч яке погане це слово, але нам цього не вистачає. У нас зовсім інша традиція репертуарного театру. На Заході випускають про актуальне, минає рік-два, і тема ніби кудись зникає. У європейському театрі сильний акцент на сучасній драматургії. Це круто, бо теми проминають, як і життя.

Іван УРИВСЬКИЙ, 32 роки, режисер-постановник театру ім. Івана Франка:

– Першою прем'єрою воєнного часу в театрі Франка була вистава "Калігула" про давньоримського імператора. У п'єсі Альбера Камю головний герой уособлює диктаторів, але тепер його образ проєктується на конкретну людину. Хоча Калігула – інший. Автор навіть захищає і викликає співчуття до нього. Постановку почав за пів року до великої війни з Росією. Робив не про політику, а про любов, що кожна людина має таке почуття. Тепер хвилююся, що вистава надто потрапляє в актуальність – не мав такого наміру. Фіксувати й осмислювати реальність – це правильно. Але ми ніколи не переграємо того, що відбувається нині. Театр – потужне мистецтво, але не здатне перевершити життя.

 

Був страх переривання показу через сирени повітряної тривоги. Боявся реакції публіки, коли виставу на одну дію доводиться грати як двоактну. Під час побудови не плануєш паузи. А важливо зрозуміти всі ходи й емоції, які ми там створюємо. Але я вже спокійний і готовий до зупинки. Єдине, що треба придумувати, як красиво для глядача завершувати після оголошення повітряної тривоги, щоб не обривати на середині сцени. Це один із прикладів адаптування до нових умов.

Шукаю тексти, яких майже ніколи не ставили. Вразили "Старі гультяї" Івана Нечуя-Левицького. Його більшість знає за хітом "Кайдашева сім'я", а про це сильне й цікаве оповідання інформації мало. Воно про родинні стосунки й поділ спадщини. Театр, як і кіно, – дієвий спосіб привертати увагу до невідомих текстів.

У моїй режисерській торбі немає сучасної драматургії. Ще не знайшов потрібного тексту. Тягне на класику, бо це про відкриття порталів у минуле і зв'язок із померлими. Захоплює постать творця. Коли ставив "Фрекен Юлію", більше читав про Августа Стріндберґа. Кожен автор веде за собою якийсь таємний міф, що заманює. Від цього й любов до класики.

Здається, поставлю сучасний твір, прийде автор і скаже: "Що ти наробив?" Але боятися не варто. Два роки тому починав роботу над п'єсою "Два голоси. Уявна зустріч" Марини Смілянець. Написала про дві легенди української музики – Володимира Івасюка і Квітку Цісик. Придумала історію їхнього знайомства, якого не було. Нині проєкт – на паузі. Думаю, всьому свій час. Без сучасної драматургії не можна уявити театр. Наприклад, тексти Павла Ар'є "Слава героям" та "На початку і наприкінці часів" гучно звучали. Та за кілька років можна повертатися до них і ставити по-новому.

Приділяю кожній виставі однакову увагу. Кайфую, коли випускаю. Але минає рік після прем'єри, дивишся на неї, і стає трохи соромно. Роблю все, щоб не мати цього відчуття, але майже кожною незадоволений. Вистава має своє життя. Повинна прожити стільки, скільки актори від неї кайфують. Якщо їм набридає, треба знімати. Репертуар повинен дихати, оновлюватися. Я скорочую кількість персонажів у спектаклі й на кожного актора покладаю відповідальність. Цей командний зв'язок трохи тримає. Що менше людей у постановці, то більше вона може протриматися.

Завжди хотів ставити в різних містах. Що більше колективів пізнає режисер, то краще. Але коли прибув у столицю, бажання їздити зменшилося. П'ять спектаклів поставив у театрі Франка за два роки. Коли в тебе така потужна команда і з кожним хочеш щось зробити, треба не зупинятися. Проте нині нічого не репетирую. Допомагаю в постановці музичного проєкту – я режисер концерту "Музи не мовчать". У нашому закладі є актори, які пишуть пісні й вірші. Їздять із виступами по госпіталях і військових частинах. Тепер презентують на сцені свою програму.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×