"Щасливий, коли чую відгуки, що наш Калігула – точно не Путін"

Національний театр імені Івана Франка випустив першу з 24 лютого прем'єру.

"Калігулу" Альбера Камю поставив режисер, 32-річний Іван Уривський.

Давньоримського диктатора, який гине від рук оточення, втілив Віталій Ажнов, 29 років. Розповідає про роль

2018-го прослуховувався в Театр Івана Франка. Хотів потрапити в колектив до сузір'я національних зірок, живих легенд. Читав діалог Калігули з коханкою. Мав показати все, на що здатен.

Зіграти нестабільний психоемоційний стан непросто. Маєш розуміти, звідки це виникає. Для мене Калігула, безумовно, маніяк, який прагне чогось неможливого. Досі аналізую його, робота не завершилася. Вразило, що Калігула з дитинства вдягався у військові однострої. Виховували, як воїна, майбутнього імператора. Імовірно, це могло його вразити, навіть травмувати. Потім хотів це компенсувати. У зрілому віці переодягався в жіноче вбрання. Гадаю, що це напряму пов'язано з його великим потягом до мистецтва.

До війни хотів виправдати персонажа. Навіть враховуючи всі його вчинки. Хотілося, щоби хтось любив Калігулу, який є. Бо він лише людина. Але 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації. У той момент кожен із нас переживав за своє життя. Я не знав, чи відбудеться прем'єра "Калігули" взагалі. Потім поновили роботу над виставою, але у ставленні до героя було певне відчуження. Усвідомив, що психічно нездоровий деспот – це абсолютне зло. Воно вібрує з тим, що відбувається навколо. Часто лунало прізвище, яке навіть не хочеться вимовляти (Путін. – Країна).

 

Можна було б ретельно вивчити ту людину з відео, публічних виступів. Дати трохи його пластики. Але розуміли, що це не потрібно. Кожен глядач винесе з вистави щось своє. Зробить висновки. Кожного це зачепить. Навіть якщо комусь буде огидно, це теж реакція. У якийсь момент я перестав виправдовувати Калігулу – який є, такий є. А далі Камю і вся філософічність почали в мені резонувати душевним болем. Почав знаходити цю його хворобливість і маніакальність. Калігула наприкінці каже, що "всі винні довіку". І частково це правда. Хоч би як було, героїв робить оточення.

Драма людей навколо Калігули – в їхній слабкості. Нездатності на вчинки – не важливо, позитивні чи негативні. У їхній дріб'язковості та неправдивості. У тому то й фішка – Калігула нібито й політик, але відвертий. Каже: "Правити – це значить, красти. І я це робитиму відкрито". Він наражається такими фразами, але робить це свідомо. Натомість його оточення безвільне. Ставлю собі щоразу запитання: чому поруч із Калігулою Кезонія? Невже вона так переживає за свою шкуру? Чи це той тип жінки, якій байдуже на маніакальність чоловіка? Вона ж грає в це. Коли він переодягнувся в богиню Венеру, саме Кезонія закликає всіх поклонятися. Це така перевірка людей на слабкість. Маємо приклад в історії – Єва Браун і Гітлер. Тут питання, чому ці люди поруч. Бо їм страшно, бракує волі, характеру? Навряд чи це фанатизм.

Сприймаю за комплімент, щасливий, коли чую відгуки, що наш Калігула – точно не Путін. Мені здається, що нам вдалося зробити складнішого персонажа. В образі Калігули хотілося глобалізувати зло. А Путін – це не масштабно. Навіть не цікаво. Він не вартий нашої уваги. Калігула – це циклічна історія, повторення. Історія, в якій ми винні тоді, коли дозволяємо правити таким імператорам, коли їх ідеалізуємо. Але тепер це точно не про українців. І доказ, що ми нині непоборні. Раніше в нас же виникли Майдан і помаранчева революція. І взагалі історично ми не безвільні люди, в нас є тяжіння до свободи. І це бачить увесь світ.

Можливо, якби Калігула міг зачепитися за когось, хто поруч, – чи бажав би він змінити світ? Людина, яка може зануритись у когось іншого, найімовірніше, не прагне неадекватного. Переконаний: Калігула знає, що Кезонія його не любить. І він не любить її. Можливо, він цілеспрямовано, свідомо йшов до свого вбивства. Наприкінці каже: "Моя свобода була неповна, можливо, щось не те я робив. Можливо, не той шлях обрав". Зокрема, це про те, наскільки важливо себе чути. Сучасною мовою – це робота над собою.

Зібралися на репетиції трохи розгублені. Але були раді бачити одне одного. Це сильне та страшне відчуття. Таке відбувається й тепер, коли зустрічаєш знайомих, яких бачив до війни. Розумієш, що ця людина, слава Богу, жива і здорова. І тобі стає добре. Та все одно ми всі щодня читаємо новини й не забуваємо про війну. Не можу сказати, що на репетиціях ми були натхненні. Це був тривожний стан. Але розуміли, що ми всі разом. Це трохи заспокоїло. Самі репетиції стали для нас терапією. Ідеш вулицею в театр – все одно живеш у цих реаліях. Але заходиш на саму репетицію, починаєш переодягатися, повторювати текст, вмикаються музика, світло – й на цей час забуваєшся. У цьому й магія. Згодом вона передається й глядачу.

У війну все сильно змінилося. Виросла чесність перед собою. Відбувається переоцінка цінностей. Випускаєш прем'єру – ти про це мріяв, але тепер це не набуває такого сенсу, як у мирний час. Коли постало питання життя та смерті, зрозумів, що в мої 29 найбільше моє надбання – люди, які поряд. І я їм вдячний. Відчуваю якусь безтурботність буття – байдуже, в чому вийду на вулицю. Багато змінилося. В інших можуть відштовхнути брехня, бажання сподобатися. Хоча це є частково у професії актора. Люблю відвертість – так, вона може вразити, образити, але це особисті проблеми, твоє сприйняття. Тепер місія в тому, щоб вижити.

Іноді здається, що в цих реаліях від мене немає користі. Маю шалену вдячність, захоплююся захисниками нашої країни. Мені страшно почути: "Що ти зробив задля перемоги?" Здається, що порівняно з військовими, волонтерами мало того, що роблю я. На початку війни приїхав у рідний Калуш на Івано-Франківщині – організували з волонтерами театральний гурток для дітей переселенців. Тепер я поїхав, а він продовжує працювати – я радий. Був той період, коли почалося онлайн навчання, – відчував, що для студентів я авторитет і психологічна підтримка. Вірю, що культура, зокрема театр, потрібна нашій країні. Що актор – це душевний лікар.

Якщо театр колись ніс виховну, розважальну місію, нині це відійшло. Тепер театр для кожного буде як терапія. Коли нині глядач іде в театр, яка його мета? Навряд чи розважитися. От саме щось відчути, відвернути увагу, переключитися.

Кожна нова роль – це урок, навіть не акторський, а людський.

Парадокси актуальності

Перед літньою відпусткою столичний Національний театр ім. Івана Франка випустив дві прем'єри – за п'єсами, актуальність яких, здавалося, лежить на поверхні. Через те публіка з нетерпінням чекала на ці вистави.

 

Перша з них – "Калігула" на Камерній сцені, за однойменною п'єсою Альбера Камю, в постановці Івана Уривського. Ця річ про давньоримського імператора-тирана написана під час Другої світової. Тож за центральним персонажем хоч-не-хоч маячили фігури Гітлера чи Муссоліні. Та й чи не в кожному диктаторові можна знайти щось від Калігули. І його поява на сцені в Україні, що воює із сусідом-диктатором, видається цілком логічною.

Утім, Іван Уривський уникає надто спрощених підходів. У виставі немає жодних прямих натяків на будь-кого із сучасних авторитарних політиків. Буде розчарований той, хто сподівається "впізнати" тут когось із нинішніх можновладних монстрів. Ми бачили в головній ролі актора Віталія Ажнова. В іншому складі цю роль грає Олександр Рудинський. У Ажнова трагедія Калігули – це трагедія світлої витонченої душі, погубленої недугою всевладдя. Цей талановитий хлопчик-імператор, у душі поет, хоче досягти неможливого – й виходить за межі дозволеного. Тим і знищує себе. Отже, вистава – не так про тирана, як про згубну спокусу тиранії. Від неї гинуть усі – й друзі Калігули, і його противники, як-от Хереа – цією роллю переконливо дебютував у франківців артист Роман Ясіновський. Цей герой ніби інфікується від Калігули заразою диктатури. Зрештою, обох шкода.

У цьому сенсі вистава – "неактуальна", вона спрямована не так у нашу злободенність, як у завтра, коли закінчиться війна й на зміну чорно-білій публіцистиці прийде час філософських рефлексій.

Інакше кажучи, актуальність цієї вистави не в тім, про що вона, а в тім, як вона зроблена. А зроблена вона з тією спокійною зосередженістю, яка можлива не під час війни, а десь після неї. Окрім естетичної насолоди, це несподівано дарує глядачеві впевненість у завтрашньому дні.

Сценічна конструкція художника Петра Богомазова нагадує стару, витерту до блиску бляшану похідну шахівницю, у клітинках-віконечках якої з'являються персонажі. Їх грають першорядні актори – зокрема, Олена Хохлаткіна, Ксенія Баша, Людмила Смородіна, Акмал Гурєзов. А кожна мізансцена вибудувана й подана так, наче ти дивишся виставку полотен старих майстрів, Караваджо чи Рібери.

Друга з франківських прем'єр, на цей раз на великій сцені, – "Авантюра Никодима Дизми", за романом польського письменника Тадеуша Доленго-Мостовича – інсценізація та постановка Дмитра Чирипюка. Ця історія дещо нагадує гоголівського "Ревізора". Невдаха-журналіст Никодим Дизма, який не здатен відрізнити президента від прем'єр-міністра, волею випадку потрапляє у вищий світ, де його спри­ймають за важливу персону, й невдовзі Дизма стає другою особою в державі.

Роботу над виставою театр розпочав іще до повномасштабної війни. Тоді ця річ видавалася справді гостро-своєчасною, адже тема політичного авантюризму була чи не головним клопотом нашої тодішньої громадської думки. Тепер ця тема відступила на другий план. Те, що кілька місяців тому звучало б, можливо, як одкровення, нині спри­ймається радше умоглядно, без особливих емоцій. У центральній ролі – актор Назар Задніпровський. Та йому не позаздриш. Бо в очах нинішньої публіки Дизма – надто передбачуваний пройдисвіт. Він – немов несвоєчасний гість, такий, що краще прийшов би вчора. Або завтра. І тут, схоже, винен не театр чи актор, а ситуація війни, яку ми переживаємо. Бо Дизма – власне, ніхто, лише лялька в руках долі. А нині затребувані інші персонажі – хороші чи погані, але такі, що самі намагаються осідлати долю. Таких у виставі кілька. Це передусім Леон Куницький – блискучий у цій ролі Олександр Ярема, Зизьо Кшепицький – Іван Залуський, граф Понімірський – Дмитро Чернов грає його на висоті справжньої трагедії.

Мимоволі думається: а справді, що тепер у театрі могло би сприйматися як стовідсотково актуальне, як відповідь на потребу душі сучасників? Можливо, це має бути щось не про війну, не про її героїв чи її злочинців – бо, доки реальна війна триває, вона в тисячу разів драматичніша за будь-яку сценічну драму. Отже – що? Мабуть, на сцені має бути не війна, а те, за що наші співвітчизники воюють і за чим смертельно скучили, – тихий затишок дому, голос любові й надії. Щось таке одвічно просте й чарівне, як ото "Жили собі дід і баба, й була в них курочка ряба…"

Пригадується, як нинішній головний режисер франківців Дмитро Богомазов навесні 2014 року випустив у Театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра виставу "Кепка з карасями" – історію про маленький рай, загублений десь у лісах Харківщини, подалі від грішного світу. Богомазов тоді всерйоз сумнівався, чи варто, чи своєчасно випускати на публіку цю річ, адже то було якраз після розстрілу Небесної сотні й перших ознак війни на Донбасі. Виставу таки випустили, й тепер очевидно, що вона виявилася чи не найактуальнішим мистецьким явищем тих непевних днів, коли багато хто з нас розгубився й забув, що рай на світі таки існує й за нього варто воювати.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×