ХХ Міжнародний літературний конкурс "Коронація слова" оголосив переможців у номінації "Романи". Її виокремили, щоб видавці встигли надрукувати книжки лауреатів до Львівського форуму у вересні. Там нагородять переможців решти номінацій.
Церемонія вперше відбулася онлайн. Із тисячі рукописів експерти обрали 18 фіналістів. Першу премію отримав роман "Оля" хмельничанки Ольги Саліпи. Присвячений Ользі Кобилянській. Другу премію дали твору киян Ірини Мельниченко та Вадима Геращенка "Живі. Всупереч". Третю виборола "Руїна" Василя Краса з міста Лиман Донецької області.
Про цьогорічну "Коронацію слова" розповідають члени журі
Олександр КРАСОВИЦЬКИЙ, 52 роки, директор харківського видавництва "Фоліо":
– У журі "Коронації слова" я з другого року конкурсу. Тоді наше видавництво одразу вибрало для друку "Ґудзик" Ірен Роздобудько. І майже щороку видаємо роботи учасників. Це не завжди переможець. Моя точка зору часто не збігається з думкою інших експертів.
Цьогоріч плануємо видати сім книжок за рукописами конкурсу. Це рекорд.
Для мене від початку були очевидні два переможці – "Руїна" й "Оля". Ми вже зробили пропозиції авторам. У першому романі важлива назва. Вона відсилає читача до певного історичного періоду. Це додає книжці комерційної привабливості. Щодо "Олі", то вперше виграла літературна біографія. "Фоліо" наступного року готує багатотомне зібрання творів Кобилянської, і цей роман влучив у тему.
Уперше на "Коронацію слова" подалося багато авторів нашого видавництва. Це престижна премія, вони хочуть позмагатися за перемогу. Видаватимемо два романи Каті Кулик із Вінниці. Обидва – очевидні бестселери. "Люба Люба" – роман у листах майбутній доньці. Героїня розповідає історію власної сім'ї, члени якої пережили війну, Голодомор. Зараз у багатьох родинах виринають приховані сторінки попередніх поколінь. Другий роман "Поки достигають папаї. Секс-тревел блог" – еротичний щоденник героїні про дорослішання та стосунки з чоловіками різних країн.
Петро Лущик зі Львівщини написав авантюрний роман, легкий і пригодницький. Працює над циклом. Вийшли "Велика війна" і "Тінь перемоги", готується "Примара миру". Це сага про галицьке село – від 1914-го до 1946 року. Проєкту прогнозуємо популярність. Це українська епопея, на яку довго чекали. Як "Сага про Форсайтів" Джона Ґолсуорсі чи "Ходіння по муках" Олексія Толстого.
Юрія Сороки ми видали сім чи вісім книжок. Новий твір "Крос у небуття" отримав "Золотого Пістоля" від Андрія Кокотюхи як кращий кримінальний роман. Події детективу відбуваються в Україні 1990-х. Це моторошний, чорнушний, кривавий роман. Повернення у страшне минуле. Цього багато було у книжках, що потрапляли до нас із російського ринку, коли українського фактично не існувало.
Нарешті після 2014-го, не одразу, а за кілька років, для читача стало важливо, щоб дія відбувалася в Україні. Щоб роман розкривав історичні факти, був локалізований у знайомому місті чи регіоні.
У нас все ще бракує детективів. Відбувся як жанр ретророман, якому я дав старт з Андрієм Кокотюхою серією книжок про Львів початку ХХ століття.
Шукаємо авторів, які писатимуть на запропоновані сюжети. Наприклад, український бойовик, події якого відбуваються в новій українській історії, після початку війни на Донбасі. Три роки шукали автора для серійного детективу з життя Одеси часів порто-франко ХІХ століття. Є великий сюжет для письменника, який розбирається в часах Гетьманату Павла Скоропадського і того, що відбувалося після цього. Це має бути жорсткий шпигунський бойовик. Є потреба в авторі, який напише Слобожанську та Волинську саги.
Софія ФІЛОНЕНКО, 45 років, професорка Бердянського державного педагогічного університету, голова журі конкурсу "Коронація слова" в номінації "Романи":
– Серед 18 фінальних рукописів – фантастика, мелодрами, кримінальні, пригодницькі, історичні, любовні романи, сімейні саги. Такий набір показує, що "Коронація слова" виконує основне завдання – наситити український ринок якісними белетристичними текстами різних жанрів.
Багато авторів позначили свої твори як психологічні романи. Це не завжди відповідало змісту. Можливо, письменникам цікавіша людська психологія, ніж карколомний перебіг пригод.
Після прочитання мала відчуття емоційного виснаження. У творах домінували біль, страх, тривога. У попередні роки це так не помічалося. Гадаю, може бути наслідком соціально-політичної турбулентності. Та мені як читачці хотілося більше світлих тонів. Надії, віри, успіхів, а не традиційних українських плачів.
Ми обирали тексти не за тематикою, а за якістю, здатністю полонити уяву читача. Важливо було, для кого написаний роман. У переможці вийшли твори, в основі яких – розповідь про минуле. Це добрі зразки белетристики. Цікавість до історичної прози в Україні є не так модним трендом, як традицією. Іде з доби бароко та романтизму. І цей інтерес ніколи не згасав. Історичні романи регулярно перемагають або виходять до фіналу "Коронації слова". 2018-го був "Відступник" Володимира Ворони, 2017 року "Останній бій Урус-шайтана" Віктора Михайлова, 2013-го "Людвисар" Богдана Коломійчука. Цього року всі лауреати, хоч і по-різному, працюють із минулим і пам'яттю.
Роман "Оля" Ольги Саліпи – це художня біографія Ольги Кобилянської. Хто читав її прозу, знає, наскільки вона пристрасна натура. Зі шкільного підручника про це важко здогадатися, бо біографія Кобилянської викладається з акцентами на інші речі – освіту, емансипаційну діяльність. Не йдеться про силу почуттів. Авторка спробувала показати письменницю як мисткиню, піонерку феміністичного руху, яка разом із тим хоче жіночого щастя – бути з коханим. І тут виникає психологічний конфлікт: коли Ольга розчиняється в чоловікові, перестає творити сама. Чому роман має таку назву? Йдеться про приватне життя письменниці. Зокрема, її приязні й водночас болючі стосунки з Осипом Маковеєм, який звав її Олею.
Про Кобилянську маємо гарні монографії Тамари Гундорової, Марка Павлишина, Галини Левченко. Але художнього опису її особистого життя в популярній формі чи фільму про неї не було. Для масового читача такі біографії потрібні. Крім того, авторка додала гостроти й інтриги. Йдеться по дружбу Ольги Кобилянської й Августи Кохановської. Ниточки цих стосунків тягнуться до 1940 року. Роман затягує й залишає тривалий післясмак.
Лауреат другої премії – роман "Живі. Всупереч" – близький до того, що ми називаємо oral history – усна історія. В основі життєпис родини Вадима Геращенка, в якого залишилися сімейні документи. Ірина Мельниченко допомагала створити художню реконструкцію цієї історії. Вийшло на межі нон-фікшн і родинної саги. Йдеться про трагічний момент: розкуркулення української родини та виселення її за Урал. Тут можна побачити різні грані людської натури – милосердя, взаємовиручку, українську живучість у неймовірних обставинах. І разом із тим – зраду, осуд, людську жорстокість. Роман важкий емоційно. Це та книжка, яку, за словами Винниченка, не можна читати без брому. Сльози навертаються. Можливо, у плані композиції він не настільки досконалий, але присутній живий нерв сімейної історії, що й оцінили члени журі.
"Руїна" Василя Краса – продовження української традиції історико-пригодницьких романів. Певні мотиви й історична доба перегукуються з тетралогією Володимира Малика "Таємний посол". Йдеться про XVII століття, добу Руїни. Історія починається з московського Кремля, коли цар Олексій Романов засилає в Україну агентів. Вони повинні впливати на гетьмана Івана Виговського, скеровувати його зовнішню та внутрішню політику. Роман запам'ятався масштабною картиною минулого. Дія відбувається на широкому просторі від Москви і Києва до Стамбула. Як і "Останній бій Урус-шайтана" Віктора Михайлова, презентує поліетнічну і полікультурну картину національної історії. Автор зібрав словничок архаїзмів, історизмів, діалектних висловів, слів із різних мов, що їх вживали тоді.
Усі три тексти базуються на роботі з джерелами. У кожному відчувається ґрунтовність.
Серед фіналістів маю трьох фаворитів. "Летіла в небі чорна птаха" Анни Біленької – психологічний роман, у якому авторка колекціонує людські страхи і травми. Порушує теми міграції і мігрантів. Отримав спецвідзнаку "Міжнародне визнання". Одна із сюжетних ліній – про українську родину в Нідерландах. Але це не про заплакану заробітчанку. А про успішних українців, які побудували кар'єру та бізнес за кордоном. Що не завжди означає сімейне й особисте щастя.
"Рефлекс медузи" киянки Роксолани Сьомої описує життя підлітків із неповних родин у київських мікрорайонах. Тут багато гострих тем: булінг у школі, підліткові бунти, важкі стосунки сина з матір'ю.
Роман "Неповторна, або Міське бохо" від черкащанок Світлани Горбань і Наталії Лапіної підкорив мене позитивним фіналом. У цій мелодрамі зображено кілька жіночих історій. Героїні змогли перемоги життєві обставини і реалізуватися у творчості й бізнесі, пов'язаному з дизайном одягу. Для мене хепі-енд був важливим на тлі інших текстів, повних горя і смутку.
Трохи несподіваною стала поява постапокаліптичних романів. Їх у фіналі два. Це світовий тренд. Але постає запитання: наскільки українські тексти можуть бути оригінальні, не повторювати формул зарубіжних фантастів.
В основі роману – щоденник баби, який знайшли після її смерті
Василь КРАС, 58 років, автор роману "Руїна". Отримав третю премію "Коронації слова" та спеціальну відзнаку від Київського університету імені Тараса Шевченка за історико-патріотичний твір:
– Серйозно задумався про письменництво у 50 років. На ювілей донька побажала написати книжку. Адже дім побудував, дерева посадив, дітей виховав. Подумав, невже український народ має виховувати нові покоління на скигленні, як із нас знущалися. Де наші герої, які борються і перемагають? Вирішив писати історико-пригодницькі романи. Задумав цикл, дія якого почнеться в рік смерті Богдана Хмельницького.
Я живу в Донецькій області. І хоч моя рідна мова українська, 30 років розмовляв російською. Маю економічну освіту, закінчив Харківський аграрний університет. Щоб написати добрий роман, поставив перед собою кілька цілей. Опанувати синтаксис, пунктуацію, писати літературною українською. Розібратися в історії. Зрозуміти, як писати, щоб твори були цікаві. І збільшити словниковий запас. Йдеться про історичні події. Щоб у читача було відчуття присутності, треба вживати тогочасну, вже застарілу лексику. Витратив на це два роки.
2013-го почав писати перший роман "Татарський бранець". Аж тут Майдан, війна. Я працював директором підприємства з виготовлення кондитерських виробів. Усі ринки збуту – на окупованій території. Залишилися невиплачені кредити. Були важкі часи. Повернувся до писання за три роки. Тоді до Лимана приїхали письменники з акцією "Українська книга на схід". Прийшов на зустріч із ними. Сергієві Пантюку показав написану частину роману. Він порадив надіслати на "Коронацію слова". "Руїна" – друга частина циклу.
Головні герої – двоє підлітків, українець Максим Перепечай і поляк Янек Сулковський, познайомилися в татарському полоні. Янек тікає і разом із болгарськими гайдуками йде в Болгарію. Бере участь у боях проти османів. Максима з полону обирає до яничарського корпусу впливовий судновласник. Це османська традиція: на захоплених християнських територіях забирали дітей, із яких робили фанатиків. Він навчається керувати кораблями, потрапляє у шторм і в полон до піратів. Ще є відважний запорожець Тарас Завірюха з побратимами, які воюють на боці гетьмана Івана Виговського.
Для описання історичного тла вивчав багато праць. Помітив білі плями, а це – золота жила для письменника. Повстання проти уряду Виговського очолили полтавський полковник Максим Пушкар і кошовий Січі Яків Барабаш. Після поразки під Полтавою Барабаш утік на Січ, вів переговори з московитами. І ось наприкінці серпня 1658 року його схопили. Коли та як – невідомо. Я вигадав історію про спецоперацію, яку провів характерник Завірюха.
Цикл романів планую продовжити до Полтавської битви 1708 року.
Ірина МЕЛЬНИЧЕНКО, 32 роки, співавторка роману "Живі. Всупереч". Здобув другу премію "Коронації слова" та спецвідзнаку "Найглибше та найґрунтовніше дослідження історії свого роду" від Лесі Воронюк і Всесвітнього дня вишиванки
– Я сценаристка, зараз працюю над сценаріями для мобільних ігор. Маю дві книжки з побутової психології, про стосунки.
"Живі. Всупереч" – це історія сім'ї Вадима Геращенка. Познайомилися через Facebook. У 1920-х його рідних розкуркулили і з села на Запоріжжі вислали в Сибір. Не всі члени сім'ї вижили. Але хто вцілів, змогли зробити неможливе – повернулися. Допомогла людина, яка, здавалося б, мала бути найбільшим ворогом.
Найбільший виклик – не написати чергової історії у стилі "лихолишенько, горе-горечко і сядемо заплачемо". А навпаки – показати людей, які навіть у важких ситуаціях роблять те, що потрібно, аби вижити, не втрачаючи людяності. Головні героїні – баба Вадима Геращенка, 14-річна Любов та її 12-річна сестра. В основі розповіді – рукописний щоденник, який знайшли після її смерті.
Ольга САЛІПА, 34 роки, авторка роману "Оля". Отримав першу премію "Коронації слова"
– Працювала журналісткою, зараз займаюся комунікаціями в міського голови Хмельницького. Маю кілька написаних романів. Жодного не видано. Вийшли лише дві збірки поезії.
"Оля" – роман не стільки про письменницю, скільки про сильну жінку. Яка живе, закохується, має друзів. Хотіла дослідити цей бік її життя, психологію і мотиви вчинків.
Допомагаю своїм дітям вчити українську літературу. Помітила, що наші класики заковані в хрестоматійні біографії. Але за ними сховані люди, які мали почуття й емоції.
Описую різні періоди життя Ольги Кобилянської – від дитинства до глибокої старості. Акцентую увагу на періоді, коли їй було 32–33 роки. Це мій вік, могла для себе оцінити те, про що пишу.
2 
1
Коментарі