Дочка режисера загинула за чотири дні до зйомок

4-й Київський тиждень критики тривав 22–28 жовтня у столичному кінотеатрі "Жовтень". Крім українських прем'єр і ретроспективи класики, показали найкращі фільми цьогорічних фестивалів у Венеції, Каннах, Берліні, Сан-Себастьяні, Торонто. Після сеансів стрічки обговорювали кінокритики

Анна Дацюк, 31 рік:

"Ще по одній" – реж. Томас Вінтерберґ, Данія

Норвезький психолог Фінн Скордеруд висунув теорію, що людині від народження бракує половини проміле алкоголю в крові. Пізніше він це заперечував, казав, що слова вирвали з контексту. Головні герої трагікомедії "Ще по одній" – чотири шкільні вчителі середнього віку перевіряють цю теорію на собі. Випивають щодня, аби підвищити настрій і продуктивність, стати щасливими. Щоб не почуватися п'яницями, пишуть есей про своє дослідження. Поступово збільшують дозу.

Режисер Томас Вінтерберґ – соратник Ларса фон Трієра, започаткували напрям "Догма 95". Із цинізмом вдивляється у пристойний фасад данського суспільства, яке з часом показує неприємне нутро. У фільмі "Полювання" актор Мадс Міккельсен зіграв вихователя дитячого садка, якого помилково звинуватили в розбещенні дівчинки.

У новій стрічці Вінтерберґ покладає на цього актора кістяк історії про вікову кризу. Алкоголь тут не тема, а засіб. Інструмент, щоб додати хаосу в раціональне життя героїв.

Це фільм-ностальгія за молодістю, ейфорією та свободою. Між тим кіно сповнене надії. Пронизане комедійним духом. Це найсмішніша картина режисера.

Ключ для розуміння – праці згаданого у фільмі філософа Серена К'єркеґора. Писав, що любов виникає в точці падіння. Бачимо усвідомлену відмову від контролю над собою та реальністю. Спробу через запій віднайти любов до життя. Камера чітка й зосереджена, коли персонажі тверезі. Виходить у легку розмитість, коли вони напідпитку.

Для кожного з четвірки алкоголь стає каталізатором. Дає змогу обнулитися й визначити, як вийти з кризи та перейти на новий життєвий етап. Не всім це вдається.

У стрічці мала зіграти дочка Вінтерберґа 19-річна Іда. Вона загинула в автокатастрофі за чотири дні до зйомок.

 

"Ширлі" – реж. Жозефін Декер, США

Наприкінці 1940-х молодий доцент Фред приїжджає у Беннінґтон, штат Вермонт. У місцевому коледжі отримує викладацьку посаду. Із дружиною Роуз зупиняються в маєтку літературного критика Стенлі Хаймана і письменниці Ширлі Джексон. Ось-ось її назвуть класиком американської готичної літератури. До написання знаменитого "Привиду будинку на пагорбі" ще років 10, але її оповідання вже викликали ажіотаж.

"Ширлі" – екранізація роману-фантазії. Авторка не виходить із дому. Має напади болю, непростий характер і проблеми з психікою. Зустрічає подружжя вороже, ледь тримається на ногах, зі склянкою в руці. Обіцяний інтелектуальний рай перетворюється на психологічне пекло.

Фільм неприязний до глядача. Тримає увагу на великому плані. Кіно Жозефін Декер моторошне. А творчість самої Ширлі Джексон лякала читачів навіть після Великої депресії та Другої світової. Надихнула багатьох літераторів, як-от Стівен Кінґ і Ніл Ґейман.

Це не зовсім байопік. Режисерку не цікавлять хронологічність і хрестоматійність, як і характерна для жанру історія успіху. Є лише певний каркас, який опирається на біографію Джексон та її чоловіка. Це твір про етап у житті, поданий в естетиці її творчості.

Виконавиця головної ролі Елізабет Мосс випромінює шалену енергетику меланхолії, творчої одержимості, екстравагантності.

У фільмі важливі дві лінії стосунків. Перша – Ширлі з чоловіком. Їхній союз тримається на аб'юзі (стосунки, в яких партнер порушує особисті кордони іншої людини, принижує, допускає жорстокість у спілкуванні. – Країна), газлайтингу (форма психологічної маніпуляції, мета якої змусити жертву сумніватися в адекватності свого сприйняття дійсності через кпини, залякування, звинувачення. Поняття походить від назви п'єси "Газове світло" 1938 року. – Країна), алкоголізмі й істерії. Це вежа, в яку ув'язнили себе двоє літераторів. Стенлі її зраджує, але виконує забаганки. Може кричати, але терпляче веде до написання роману. Якщо в цьому союзі і є любов, то до літератури. Третій учасник подружжя – талант Ширлі. Наче трансцендентна сутність, що народжує геніальні тексти і тримає цю пару в балансі.

Навіть важливіша лінія – взаємини Ширлі та її фанатки Роуз, які нелегко зрозуміти.

Сергій Ксаверов, 41 рік:

"Дні" – реж. Цай Мінлянь, Тайвань

52-річний Кан живе один у заміському будинку. Іммігрант 28-річний Нон – у квартирі в місті. Зустрічаються в готелі, де Нон працює масажистом. Вечеряють у придорожньому кафе та повертаються до домівок.

Цай Мінлянь – тайванський класик. Усе життя ніби знімає один фільм. Постійний лейтмотив – ізоляція та дистанція. Показує людей як самотніх істот. Намагаються якось порушити самотність. Намацати не стільки іншу особу, а інше тіло. Спроби зазвичай фізичні – стосуються їжі чи сексу. Часто незграбні, абсурдні. Бо герої не знають, як комунікувати.

Протягом років стиль Мінляня спрощувався. Весь час ніби відрізає зайве.

"Дні" вимагають часу й терпіння. Фільм майже без слів, без перекладу й субтитрів. Довгі, статичні кадри. Це споглядальна стрічка про плин часу. Двоє чоловіків займаються щоденними справами. Поступово рухаються назустріч одне одному. Після невеликого моменту єднання повертаються до початкових точок.

Персонажі "Днів" видаються самодостатніми у своїй самотності. Герой нерухомо сидить у кріслі та спостерігає за дощем за вікном. Десь на третьому-четвертому подібному кадрі думаєш, навіщо я прийшов на цей фільм. А потім – чом би й ні. Американський критик сказав про стрічки Мінляня – це ніби дивитися, як сохне фарба на стіні. Хоча він виняток із так званого повільного кіно. Ні до чого не змушує. Дає змогу подумати про себе, про що завгодно. Це таблетка від сучасності.

Виконавець головної ролі Лі Каншен грає в усіх фільмах Мінляня впродовж 30 років. Це документалізація, аналогів якої в історії кіно, мабуть, не знаємо. Майже в кожній стрічці його звуть однаково. Хоча це не значить, що грає одного персонажа. Якоюсь мірою режисер зводить людей до абстракцій, фігур.

В актора невиліковна хвороба – постійні болі в шиї. Режисер включає цей елемент у стрічки. У "Днях" багато документальних моментів. Наприклад, Кан ішов до лікаря, а Мінлянь сказав: "Хочу це зняти".

"Новий порядок" – реж. Мішель Франко, Мексика, Франція

У Мексиці починаються масові бунти проти багатих. Військові перекривають вулиці та встановлюють комендантську годину. Беруть у полон членів заможних родин. Знущаються з них, вимагають викупи, а після отримання грошей убивають. Головна героїня – дочка багатія 25-річна Маріанна. Її розкішне весілля перериває напад. Дівчину викрадають.

Мішеля Франко називають режисером-провокатором, холодним мексиканським учнем австрійця Міхаеля Ганеке. Деякі режисери показують наслідки, інші – причини. Франко – дію. "Новий порядок" – стислий і динамічний, жорстокий соціальний трилер. У Венеції обурив усіх. Фільм абстрактний. Не розуміємо, проти чого публіцистичний запал постановника. Здається, що це така війна проти всіх. Чи за всіх.

Кінематографіста цікавить не дух конкретної країни. А розтин політичної системи як механізму. Вона знищує себе руками нижчого класу та солдатів. А платять щоразу бідні. Політики й режими змінюють одне одного за їхній рахунок.

Меседж написаний у титрах: "Тільки мертві побачать кінець війни". Протистояння між соціальними прошарками, культурними й філософськими конструкціями точитиметься завжди. Жертвами ставатимуть конкретні люди. Це ніколи не закінчиться.

 

Станіслав Битюцький, 36 років:

"Повільна машина" – реж. Джо Денардо, Пол Фелтен, США

Це найекспериментальніший і дивний фільм фестивалю. Театральна актриса пиячить, ходить у групу підтримки для алкозалежних. Намагається пробитися в кіно. Випадково вбиває залицяльника. Переховується в будинку за містом.

Фільм продовжує традицію американського авангардного DIY-кінематографа (від англ. Do It Yourself – зроби це сам. – Країна), що з'явився у 1960-х, зокрема з експериментів Енді Воргола. Суперечить традиційній системі виробництва. Робиться "на коліні", за власний кошт. Знімається на 16-міліметрову плівку. Для цілої генерації постановників – так званих плівкових фриків – стала фетишем.

Творці "Повільної машини" – люди не нові в тусовці. Денардо – оператор, Фелтон – сценарист. Це їхній дебют у режисурі. Кіно про представницю бруклінської богеми, яка стикається з дивними подіями в геополітичному житті Америки.

Сценарій нелінійний, хаотичний. Вирішили, що кіно має відображати пам'ять, бо працює з минулим. А пам'ять фрагментарна. Тому на екрані – уривки спогадів, які нашаровуються.

Ключ до розуміння – виконавці. Головну героїню та спецагента втілюють актори з експериментального нью-йоркського театру. Їхня гра експресивна, істерична. Багато імпровізують.

Персонажі з'являються, але не несуть за собою нічого. Маленькі спонтанні історії не розповідають до кінця. Жодна лінія нічим не закінчується. Глядач нічого не розуміє. Можемо будувати припущення, спробувати скласти пазл і розібратися. А можемо – ні. У цьому кайф картини.

Дарія Бадьйор, 32 роки:

"Земля кочівників" – реж. Хлоя Чжао, США

Один із головних американських фільмів цього року. 2011-го через економічну кризу фабрика гіпсокартону закрила підприємство та мономісто Емпайр у штаті Невада. Робітниця 60-річна Ферн втратила житло й роботу. У своєму фургоні вирушає в подорож Сполученими Штатами.

В основі фільму – книжка "Номадленд. Вижити в Америці XXI століття" журналістки Джессіки Брудер. Три роки досліджувала життя літніх американців, які стають кочівниками. Пересуваються країною у трейлерах у пошуках роботи.

Це третя стрічка Хлої Чжао – американки, яка народилась і виросла в Китаї. Головна особливість – гібридність. Документальні герої перемішані з професійними акторами. Усі ролі, крім Френсіс Мак-Дорманд і Девіда Стретейрна, виконали справжні кочівники.

Перша освіта режисерки – політологія. Каже, намагається уникати політизації. Це не виходить. В одній сцені героїня спілкується з брокерами, чия філософія призвела до кризи 2008-го. Люди купували будинки, що їх не могли собі дозволити, влазили в борги. Врешті мильна бульбашка кредитів вибухнула.

Це людська історія. Ніби банальні моменти – діалоги про родину й домівки, прощання біля вогнища – життєві, вирогідні й емоційні. Передусім завдяки документальним персонажам. Режисерка вносила зміни у сценарій на основі їхніх історій.

Суть фільму проговорює головна героїня: I'm not homeless, I'm houseless (у мене немає будинку, але є дім. – Країна). Її домівка – це простір, що його підлаштовує під себе. Бути в дорозі – органічно для Ферн. Це її незалежність. Мак-Дорманд показала внутрішній стрижень і гідність героїні. Вона самотня, але це її вибір.

Стрічка переглядає американську мрію. Героїня – антипод цього поняття. Можливо, тут є прогноз. Економічний стан погіршуватиметься. Люди біднішатимуть. Для частини з них це кінець капіталізму чи принаймні його переродження. У зображеному стилі життя намацується щось нове. Зі знайомою українцям самоорганізацією та взаємодопомогою.

"Початок", реж. – Деа Кулумбегашвілі, Грузія, Франція

учителька Яна – дружина голови громади Свідків Єгови у провінційному грузинському місті. Їхній молитовний дім закидають коктейлями Молотова православні екстремісти. Правоохоронці не хочуть розслідувати, радять забрати заяву. Чоловік їде до столиці, щоб знайти гроші на нову будівлю. Яна залишається вдома із сином. До неї навідується місцевий поліцейський. Домагається, ґвалтує жінку.

"Початок" – дебют грузинської режисерки, яку називають новим голосом у кіно. Це давньогрецька трагедія про спробу емансипації жінки з патріархальних структур, які її оточують, – родини, церкви, країни.

Кулумбегашвілі вивчала життя свідків Єгови у своєму селі. Яна – складна жінка на екрані. Вона страждає. Чоловік не дозволяє їй бути актрисою. Він не бунтує проти насильника. Не підтримує дружини. Тож тільки укріплює систему, що її гнітить.

Очікуємо від Яни активної реакції, голлівудського сюжету. Але режисерка не хотіла робити те, що було би неприродним для цієї жінки. Яна йде у відділок. Та стає зрозуміло, що не доб'ється нічого.

За словами Кулумбегашвілі, історія помсти подарувала би глядачам відчуття завершення. Санкцію на те, що після насильства й екзистенційної кризи – все буде добре. А тут фінал наступає в сюрреалістичний спосіб. Ґвалтівник розсипається на порох. Працює на сумному контрасті: в реальності правосуддя не діждеш.

×