"Раз привезли с Москвы, в телевизоре было – надо идти"

"Чорна ящірка" – дніпропетровська галерея-книгарня. Її заснували 2011 року художниці сестри Гаєві, подружжя Алла Рибіцька та Станіслав Білодіденко, Ігор Петровський і Вікторія Наріжна. До того 2002-го обладнали клуб "Біло­книжник". У приміщення та асортимент вклали власні кошти, дизайн і ремонт ­робили самі. "Вся побутова ­частина лежить на тендітних плечах наших чоловіків. До справи докладають ­своїх рук, гайок, шурупів, фотоапаратів", – каже Алла Рибіцька. Окрім продажу ­книжок та сувенірів, тут проводять літературні зустрічі й майстер-класи. Торік запустили безкоштовну школу "Курс молодого графомана", куди відібрали перспективних місцевих авторів. ­"Таланту недостатньо, – говорить у промо-­ролику кураторка школи Вікторія Наріжна. – ­Письменника від графомана відрізняє уміння зробити так, щоби читати книжку було не меншою насолодою, ніж її писати"

Алла РИБІЦЬКА, 31 рік, співвласниця книгарні "Чорна ящірка":

– Ми з Вікторією Наріжною навчались на

філології у Дніпропетровському національному університеті. Ані освіти, ані чогось

іншого, крім втраченого часу, ми там не здобували. На другому курсі з'явилися друзі, які познайомили нас із сучасною українською літературою. Раніше навіть не здогадувалися, що такі тексти є. І по юнацькій борзості подумали: а що це взагалі за місто, що навіть ми – такі просунуті, освічені – нічого не знаємо? Стало соромно, і вирішили з тим щось робити.

Першим привезли Юрія Андруховича.

Не злякався ані запрошення від двох невідомих студенток-другокурсниць, ані міфів про Дніпропетровськ. Початок 2000-х, це був його перший виступ у нашому місті. Зібрались півтори сотні людей. При тому, що дізнавались про подію через "циганське радіо".

Подумали: робити таке в Дніпропетровську має сенс. Вирішили продавати книжки.

У початку "нульових" був один плюс: можна було відносно недорого придбати нерухомість. Нам із друзями пощастило купити маленьке підвальне приміщення в центрі – на офіцій­ному державному аукціоні. Ми й досі розташовані тут, безперервно робимо ремонт,

намагаємось покращувати двір. Коли вперше поїхали по книжки на Львівський форум – купували ­переважно на замовлення, по одному примірнику.

Перший рік "Чорну ящірку" місцева преса ігнорила. Адже ми не платимо, й навіть банкета не було. У Дніпропетровську є три телеканали. Свого продукту роблять мало, тільки новини і розважайлівка. Повідомлення лише у стилі "що зробила влада", хто де втопився і проплачена особиста реклама. Новини культури там зазвичай такі: "Пані Н. вдягла нові туфлі й пішла прогулятися по проспекту". Але коли до нас приїхала Ірена Карпа з презентацією книжки й концертом – греблю прорвало. Вони не могли не прийти.

Всі презентації й концерти організовуємо у прохолодну пору. Найактивніші – осінь і зима до Нового року. Цю сезонність дуже помітно. У травні можемо не зібрати нікого. Дві третини подій проводимо безкоштовно, хоч самі оплачуємо дорогу, проживання й мінімальний гонорар письменникам. Видавці цей клопіт на себе не беруть. При цьому бідкаються, що українська книжка погано продається. З наших можу відзначити лише "Видавництво Старого Лева". Якби так працювали всі – проблем в української книжки не було б.

Думаємо зробити наші заходи хоча б частково платними, нехай символічно. Дивує підхід, щогалереї автор має їздити й працювати безкоштовно. Та й публіка за останні 15 років розбалувалась – отримує масу прекрасних речей "на шару". Якісь 50 гривень за абонемент на всі події тижневого "Книжкового арсеналу" спричинили хвилю обурення: це ж бєспрєдєл! Так ніколи не буде ні процесу, ні бізнесу. Справді, нагалереї початку "нульових" багато хто приїздив за свої гроші, ми селили у себе вдома. Зараз час переводити це на інші рейки. Ставитись до роботи як до роботи. Російська поетка Віра Полозкова за останні півроку тричі була в Дніпропетровську і з квитками по 200 гривень збирала повні зали.

"Курс молодого графомана" – це повністю ідея, нерви, серце й корвалол Вікторії Наріжної. На поетичному фестивалі "Київські Лаври" задумались, чому Дніпропетровськ так погано представлений. Почали шукати талановитих місцевих поетів, оголосили збір текстів. Озвалися автори молоді й старші, різного фаху.

З'ясувалось, практично все – проза. Вирішили зосередитись на прозаїках. Зібрали базові помилки молодих-недосвідчених і спробували оформити це як школу. Бо вузи писати не вчать. А ми можемо світові зразки показати, привезти маститих авторів на майстер-класи й рукопис видавництву запропонувати. Відібрали торік 12 авторів, і 2 червня в них уже був випускний. Мабуть, продовжимо, але на платній основі, бо школа потребує багато ресурсів.

Наймолодшому учаснику було 16 років, найстаршій жінці – за 40. Пишуть українською. Жінок і чоловіків десь порівну. Останні навіть активніші були, хоч і кажуть, що дівчата більше страждають на "пописати щось про квіточки". Одна студентка прийшла цілеспрямовано: хочу писати любовні романи, як Джеккі Коллінз. Будь ласка, аби текст хороший був. У нашій літературі, на жаль, головна оцінка твору – не як він написаний, а ким і про що. Ті ж "Записки українського самашедшого" чіпати не смій, бо це – Ліна Костенко й "про шото такоє социальноє". Або текст "Чорного Ворона" Василя Шкляра – погано зроблений, зате там "бий жидів і москалів". Адекватних обговорень на цю тему майже нема. "Ви що?! Головне, що воно є!"

Серед постійних відвідувачів є старші люди, які цікавляться українською культурою. Багато хто з них "відкрився" завдяки помаранчевій революції. Раптом з'ясувалося, що в місті багато російськомовних людей вболівають за Україну й хочуть, щоб вона була сучасною. І потребують не дурної шароварщини із салом і віночками, а чогось адекватнішого. Привезли до нас московського художника Нікаса Сафронова. Брєду й пафосу в золочених товстих рамах віддали дві зали в державному художньому музеї. Все керівництво міста й обл­адміністрації на місці. Софіти-камери-журналісти – мало не в обов'язковому порядку. Культурний рівень так собі, але ж "раз привезли с Москвы, в телевизоре было – надо идти".

Щомісяця намагаємося відкривати нову експо­зицію. Важливо молодим дати відчути, що таке – перша виставка. Це сильно змінює митця. Формат маленький, але все по-дорослому. Вони або зрозуміють, що це не їхнє, або отримають поштовх для розвитку. За цими художниками, фотографами й "графоманами" до нас прийшла нова аудиторія. Переважно технічної спрямованості – в Дніпропетровську гуманітарії слабкі. Намагаємося дедалі більше спілкуватися просто так, улітку ввечері за чайком. Серед них є громадські активісти, які вболівають за культурне середовище, пробивають велодоріжки, захищають парки.

На самоокупність "Чорна ящірка" вийшла півроку тому. Перед тим як відкрити свою книгарню, пропонували зробити це мережі "Є". Вони з нас витребували неймовірну кількість рекомендацій, досвіду й подібного. Ми знайшли їм фантастичне приміщення в найцентральнішому центрі міста – без ніякого проходняка, ліміти чи шаурми. А за півроку дурного листування вони сказали: не бачимо перспективи продажу літератури в Дніпропетровську.

Книжки досі купуємо поштучно. Багато видавництв вимагають передоплати – це сильно обмежує. На виставці обираємо п'ять видань, які сподобались найбільше, і ще щось привозимо під замовлення.

Також дуже хочеться привезти якісні російські видання. Є в нас кілька книжкових супермаркетів. Величезні зали, де постійно одне й те ж 150-е перевидання "русской классики" на туалетному папері, зате із золотими буквами на обкладинці. Кажуть: "У нас електронний каталог. Вводьте автора – одразу побачите, на якій поличці". Але їхній каталог не знає ані Марину Галіну, ані Тетяну Степанову. Хоча в них тиражі по 60 тисяч у Росії. А тут нема. Бо "не Маринина".

×