Ольга Сумська зазбиралася до гарему – народжувати султанові спадкоємця і прибирати до рук Туреччину. А що, в неї вийде, – зраділи всі, хто дивився серіал про Роксолану. Відіб'ємо в Путіна стратегічного союзника. Зраділи – і заходилися збирати гроші на літак до Стамбула.
Вони б, напевне, і Михайла Геловані свого часу підтримали, якби той вирішив піти у Сталіни. Он у скількох стрічках керував країною – не гірше за "батька народів".
Лицедіїв колись ховали за межами кладовища. Надягаючи чужу личину, людина добровільно відмовляється від власної сутності. Між тим, ролі здатні поглинати акторів. Олександр Дем'яненко, приміром, і в горілці топив кіношного Шурика, і разом зі шкірою здирав із себе його маску – марно. Сергій Іванов просив про поступки: якщо вже хочете перехрестити, називайте мене не Коником, а Ларіосиком – ніхто не почув.
Але страшне не це. Лицедійство змінює не лише виконавців, а й глядачів. Засліплює. Розмиває грань між реальністю й ілюзією. От скажіть, кому стоїть пам'ятник на Андріївському узвозі – Маргариті Кринициній з Олегом Борисовим чи Проні Прокопівні зі Свиридом Голохвастовим? За подобою – наче акторам. За формою і змістом – екранним персонажам. Не гідним, до речі, увічнення.
Сподобався кіногерой – спускаємо з екрана на свої вулиці. І стає він сусідом, і закручує навколо себе життя. Хто потреться об руку Проні Прокопівни – тому випадає щастя. Так кажуть – і ми віримо, тремося.
І навіть не припускаємо, що одного разу творцеві ролі закортить вискочити попереду персонажа. Тобто Ольга Сумська піде у правительки Туреччини, а Михайло Геловані – захоче стати володарем Кремля. І закінчиться кіно, і почнеться клініка.
Саме такий, клінічний, за мірками здорового глузду, випадок, стався на наших із вами очах. Актор, зігравши в наївному фільмі роль учителя, який став президентом України, відмовився знімати личину персонажа.
Бісом-спокусником вистрибнув із телевізора і заявив: я тепер не я, а Василь Голобородько. І також піду у президенти. А ставши ним, зло знищу, добро – примножу, і всім буде щастя. Як у кіно – ви ж бачили: це просто. На стінах парсуну порозвішував: з виду – актор, а насправді – персонаж, Василь Голобородько. Або навпаки.
І хто з телевізора усміхається, не поймеш – творець чи сотворене.
Актора просять: до людей вийди, не від Голобородька, від себе щось скажи. Чому йдеш і навіщо, що вмієш, окрім людей перекривляти. А він відмахується: потім. Коли проголосуєте. Зараз у мене концерти.
Божевільний? З виду – ні. Хоча довідки ніхто не питав.
Може, лицедійство було прикриттям, а він усі роки таємно в якомусь Стенфорді на президента вчився? Та ні, кажуть, зі сцени не відлучавсь і нічого серйознішого за роль Голобородька не студіював.
Людям би отетеріти: до президентства геть не готувався? Роль учив? Аби ми їх сплутали – чесного українця Василя Голобородька й цинічного в намірах актора, який і мови державної до пуття не знає? А сплутавши, обрали собі за голову держави?
Не жахнулись. Повелися на магію мистецького дійства, брехливу за своєю природою. Проголосували за казку, за неіснуючого персонажа. Вимкнувши здоровий глузд й інстинкт самозбереження.
Ні, це вже навіть не клініка. Щось страшніше. Медики не зарадять.
Над усіма нами вчинено наругу. Насильницьке коригування суспільної свідомості. Бо актор узяв не талантом. Масове засліплення стало результатом спецоперації. Підготували і провели яку найняті олігархами політтехнологи. За ймовірної участі Кремля, який, ув'язнувши в багаторічній війні на Донбасі, прагне привести до влади в Україні зручних для себе людей.
А де і з якими почестями ховати лицедіїв, кожен народ вирішує окремо
2 
1
Коментарі