Вони стояли під ліхтарем і співали, я слухав і не годен був стримати сліз.
Це було позавчора. А сьогодні – перебираю залишки колоди: туз, король, дві дами, двійко вальтів, десятка…
Їх залишили з вечора. Кинули, тікаючи. Земля навколо тенісного столу всіяна фрагментами пошматованих карт, але не настільки густо, щоби склалася колода. Щось лишилося в руках утікачів.
У моєму дитинстві також воювали з азартними іграми. Карт, щоправда, не нищили – це було чиєсь домашнє добро. "Очко" та "бура" мали напівкримінальну репутацію, й за них перепадало. Косилися батьки й на безневинного "дурня": мовляв, аби почали, а там і на гроші гратимуть – проте лозини не брали.
Ми грали в усе. Ніхто не переступив поріг школи, не навчившись. Карти були складовою пацанячого літа. Як показує час – незнищенною. Попри нескінченну війну – ними.
Вона точиться й у дворі мого будинку. З підкидного частенько починається хлоп'яче зібрання. Молодші влаштовуються у ніші під лоджією першого поверху, старші злазять на тенісний стіл. Грають, доки двір наповниться гамором.
Гупає футбольний м'яч, врізаючись у стіну підстанції. У поєдинках сходяться "лохи", "лузери", "ботани" і невідомі мені комп'ютерні герої. Якщо тиша і галас накочуються на дім хвилями – йде гра в піжмурки.
Чутно діалоги:
– Правда ж, ти пєдік? – котиться басок молодого півня.
– Не знаю, – відповідає менше хлоп'я.
– Ти ж дружиш із хлопцями? Дружиш. Значить, пєдік! – басок заливається сміхом. – І Сашко теж пєдік.
– Не хочу, – відгукується Сашко. – Я вчора вже був пєдіком.
Порівняно з моїм часом, карти ослабли, проте принципових позицій не здали. Проникли в гаджети і непогано там обжилися. Мобілки й смартфони дітвора з рук не випускає ні на хвилину: вони лежать поряд із колодою.
Нинішні діти ростуть у вигаданій реальності. Де вбивати не страшно, смерть іграшкова, а війни – не справжні. Де неможливо розпізнати правду, де моральні чесноти виміряються товщиною гаманця. Хіба можна в електронній ізоляції, у викривленому світі вирости нормальною людиною?
"Ми ж якось виросли", – ховають сумніви вихідці з радянських часів.
І от я стою на балконі і витираю сльози. А знизу, з дитячого майданчика, лине:
"Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду"…
Денні "лохи", "лузери", "ботани" і "пєдіки" стоять у світлі ліхтаря і виводять гімн України. Дев'ятикласники і малеча. Я ніколи не чув такого дивовижного і такого щирого хору. Вони не валяють дурня. Не блазнюють. Хіба що деякі голоси сягають балкона раніше за інших, але це – від надмірного старання. Співають.
А відпустивши з вуст у зоряне небо останні слова, замовкають. Чекають, доки уявне синьо-жовте знамено сягне верхівки уявного флагштока.
Мені пригадуються кримські курсанти, що в березні 2014 року співали гімн України перед збройними московітами. Пригадується дончанин Степан Чубенко, якому кремлівські зайди відтяли голову за слова на захист України. Майбутні моряки і голкіпер футбольної команди були лише трохи старшими за пацанву, яка стоїть серпневого вечора в одному з дворів київської Татарки. І живуть вони у нашому захаращеному інформаційному світі. Проте виловили з нього найважливіше, найпринциповіше – і поклали собі на душу
2 
1
Коментарі
1