Така вже в людей планида — постійно відганяти від себе думки. Деколи важкі — про хвороби, нещастя, смерть. А іноді — заборонено-солодкі. Про чужих жінок, наприклад. Буває також третій вид — думки про своє місце у світі. Тобто, як правило, нашим людям не подобається місце їхнього проживання.
Я теж не виняток. Усе доросле життя я відганяю від себе думку про еміграцію. Гадаю, я не один такий. У нашій країні добре мати цю думку про всяк випадок. Відганяючи постійно, її все ж слід тримати на короткому повідці.
Можна було спитися або стати військовим
У юності, в голодні 1990-і, мене часто навідував імпульс: треба звідси злиняти. Але зародки тверезого мислення підказували: спочатку ти повинен стати Людиною тут. А потім, саме звідси, підкоряти Париж і Нью-Йорк, збирати міжнародні премії та купатися у променях слави.
Тепер мене — разом із думкою про мою кричущу юначу неправоту — також часто навідує той самий імпульс. Але залишки тверезого мислення підказують: ех, хлопче, пізно тобі вже кудись рипатись. От би тобі зараз 20 твоїх років і, наприклад, англістику в Гарварді або філософію в Парижі. Тоді й гори можна було б звертати.
А тепер кому ти потрібен там? Людиною ти сякою-такою, звісно, став. Але сам собі мало подобаєшся. Через те, що ти — той, яким не став, — набагато кращий за реального. Бо там, в ідеальному світі, куди ти міг злиняти, тобі все вдалося би по-справжньому.
Тепер здається, що саме думка про втечу і є головним стимулом мого життя, яке могло скластися просто катастрофічно. Можна було спитися або стати військовим. Улаштуватись у Міністерство культури, вступити до Спілки письменників чи стати народним депутатом. Усе, чим я сьогодні володію, — це можливість розвернути життя на 180 градусів. І хочеться вірити, що цей повідець належить тільки мені.
8 
35413
Коментарі
22