Заграниця

Хтось колись сказав: "Курица не птица, Болгария не заграница". З певною регулярністю буваючи там, я щоразу переконуюсь, що з болгарами та їхньою землею насправді все гаразд: вони таки заграниця. От і цього разу я побачив там відреставровані пам'ятки архітектури, чисті вулиці та наполегливе бажання "бути Європою".

Однак за фасадом змін криється споконвічна самобутність і нерозтрачена гордість. Болгари, як і тисячу років тому, зберігають власну систему жестикуляції. Коли їх запитуєш про щось, вони заперечно хитають головою і кажуть: "Да". Коли хочуть заперечити, то погойдують головою, наче китайські болванчики, і кажуть: "Не".

Вони нікуди не поспішають і не намагаються сподобатись. Ці дві риси забезпечують їм статус "європейців з особливим обличчям". Коли болгарин обслуговує тебе в ресторані, у певний момент ловиш себе на думці, що це ти його обслуговуєш. Я чимдуж намагався витиснути із себе всі мовознавчі таланти, пояснюючи дивною сумішшю болгарської, якої встиг нахапатися за кілька днів, церковнослов'янської та російської, що мені потрібно.

Чому мушу платити на пляжі за парасольку о сьомій вечора, коли сідає сонце?

У дев'яти випадках із десяти ініціатива порозумітися йшла від мене. Болгари переконані, що туристи повинні знати їхню мову і за замовчуванням володіти всіма хитрощами їхнього неписаного туристичного кодексу. Я довго намагався зрозуміти, чому наприкінці перебування мушу окремо платити за користування кондиціонером. Замість пива принесли баклажанну ікру, переконуючи, що саме таким було моє замовлення. Чому мушу платити на пляжі за парасольку о сьомій вечора, коли сідає сонце?

Коли ти все це, нарешті, в останній день починаєш розуміти, звідти страшенно не хочеться їхати. З цього милого абсурду, де все наче так само, як у тебе вдома, але трошки інакше. Світло тут завжди не в кінці тунелю, а просто в тебе над головою.