Один мій американський друг українського походження з минулої весни активно допомагає українській армії та добровольчим батальйонам. Рома робить це ефективно й самовіддано. "Потрушу діаспору", — каже він, коли я прошу про якусь допомогу для хлопців "там", на сході. Хлопцям постійно щось потрібно. Коли літо — щось таке, щоб менше пітніти. Коли осінь — щось таке, щоб не промокало і не продувалося вітрами. Коли зима — щось таке, щоб менше мерзнути. Друг працює як годинник: діаспора скидається, формуються пакунки й відправляються адресатам.

Життя закинуло його за океан 15 років тому. За плечима в Роми — досвід військово-морської служби й купа російських колег, яких він втратив упродовж минулого року. Каже, що сам би приїхав воювати, бо знає як, на це він учився. Але має в Америці контракт і двох маленьких дітей. Його волонтерська діяльність — це придумана ним форма служіння своїй батьківщині. І я точно знаю, що якби бодай кожен десятий українець за кордоном робив бодай десяту частину Роминої роботи, наші танки сьогодні доходили б до Волоколамська.

Це, звісно, жарт, бо навіщо українцям той Волоколамськ? Ромі він не потрібен і поготів. Рома цинічний і мудрий. Він, як і чимало українців, вражених щирою "братньою любов'ю" сусіднього народу, не бачить для своєї батьківщини порятунку, крім розпаду Росії. Рома завів собі календар, поставив на ньому часову мітку й лічить дні: "Росія розпадеться через Х днів".

Аж раптом його календар побачив інший мій приятель Паша — ліберал, "белоленточник" з Москви. Пашу обурив Ромин календар, а заразом і факт, що той накликає біди на його країну, вже не кажучи про те, що сидить при цьому в Америці. І всю його антипутінську позицію як вітром здуло: якийсь американець бажає його країні розпаду!

Але штука в тому, що це найлегше з найгіршого, що ми можемо їм побажати. Всім — і добрим росіянам, і поганим. Бо наших танків під Волоколамськом вони не переживуть.

×