Виродок

Усе в житті могло би скластися значно гірше. Хоч і те, що склалось, могло би якось краще виглядати. Особливо те, що навколо тебе. У тобі ж усе гаразд, як правило. Робота така-сяка тебе тримається, дах над головою хоч іноді й протікає, але не валиться, у хаті всі начебто здорові, собаки нагодовані. За місце під сонцем ти не борешся, бо певен, що завжди його мав. Ти нічого не вигризаєш, по трупах не ходиш, не борешся, не страждаєш. Нога болить на погоду, а жовчний — від гострого та жирного. Всіх би проблем.

Але коли починаєш думати про себе як про одну з останніх ланок у довжелезному ланцюгу народжень і вмирань, не знаходиться іншого слова, крім "виродок". Бо що робили десятки, сотні й тисячі поколінь твоїх предків назад? Прокидалися, виганяли худобу, ходили біля землі, молилися, пили-їли і лягали спати, аби наступного ранку прокинутись. І так тисячі років. Хтось із них гинув на війнах або вмирав дитиною, але всі вони були припнуті, як худоба, до своєї землі.

Нога болить на погоду, а жовчний — від гострого та жирного

Цей тисячолітній порядок почав ламатися на поколінні батьків — першому міському поколінні дітей у батьків-селян. Але з кризою великої країни земля їх повернула до себе — на щастя, поки що в переносному сенсі. Знову дачі-городи, боротьба за врожай, сьомий піт і запаси на зиму. А раптом голод?

Усе в житті могло скластися, як завжди. Був би з мене тепер щонайгірше — землероб, щонайкраще — священик. Хтось гідніший перекладав би книжки й писав би колонки в газету. Він би точно знав, як усе правильно сказати і був би на своєму місці. А не так, як я, отриманий випадково шляхом соціального експерименту і вибрику долі.

В якомусь сенсі я набагато нещасніший за своїх батьків, яких земля до себе повернула. А мене-от уже не прийме. Хоча коли я беру сокиру в руки, мені здається, що не все ще втрачено. Я міг би ще стати принаймні варваром.

Але для чого були ці тисячоліття народжень і вмирань?