Мені страшенно не подобаються в людях дві речі. Перша — коли поляки розмовляють російською. А друга — коли росіяни розмовляють українською. І перші, і другі вважають, що знають ці мови, але ганебно проколюються в кожному другому слові. І мені за них стає соромно.
Насправді проблема не в поляках і росіянах, а в моєму дурнуватому соромі за інших людей, який, підозрюю, є чимось некерованим. Чомусь особливо соромотворчими для мене виявляються саме мовні питання.
Розмова з російськомовними українцями в мене завжди клеїться. Я ніколи не маю до них жодних претензій. І так само бажав би, щоб і до мене ніхто їх не мав. Тому це нормально, коли ми розмовляємо кожен по-своєму. Але іноді десь на десятій хвилині у моїх співрозмовників починається "ломка":
— Ничего, что я по-русски?
Ничего, что я по-русски?
Далі йдуть виправдання. Але мені соромно, бо нормальна людська розмова сходить на пси через те, що цей конкретний чоловік або жінка вбачають у мені емоційну загрозу. Їм ніби стає тісно поруч із людиною в одному часі та просторі, обмеженому кордонами одної держави і грошової одиниці, але яка розмовляє по-іншому.
Так само соромно за людей, які починають виявляти ознаки екзальтації. Нещодавно знайомлять мене з одним чоловіком, і приятель немовби попереджає його:
— Но имей в виду, Андрей розмовляє на щирій українській мові.
Такі речі мене одразу паралізують. Тоді я просто гину від сорому. Ненавиджу цей жахливий совєтський штамп, тому що мене просто пересмикує, коли хтось каже "розмовляти на мові". І звідки вони взяли, що українська мова якось по-особливому щира? Звичайна мова, за яку не соромно.
1 
1
Коментарі
50