Тюрма

Кілька місяців тому я познайомився з цікавою парою. Мачек і Оля — так їх звати. Їм ледь за 30. Мачек — поет і вокаліст у рок-групі. Оля колись теж пробувала писати, але, як вона висловлюється, вчасно зламалась і повернулась до нормального життя. Цікаві вони не лише тим, що пара, а передусім — що колишня. Хоч вони про це згадувати не люблять. Нібито нормально спілкуються, усміхаються і навіть подовгу, за звичкою, затримують погляди. Але ці погляди вже чужі, з них вивітрилось щось важливе — залишилася якась сумна тінь.

Штука в тому, що існує в їхньому житті спільний інтерес. І пришиті вони одне до одного тим, що працюють в одній системі — культурними працівниками в польській тюрмі. Вранці прокидаються, вбирають справжні офіцерські строї пенітенціарної служби і йдуть до в'язниці.

Так скромно поводяться колишні розвідники — є що згадати, нема чого розповісти

Розповідають про роботу неохоче і цим робляться схожими на своїх підопічних. Жодних подробиць — лише загальні фрази. Так скромно поводяться колишні розвідники — є що згадати, нема чого розповісти. Лише вогники в очах зраджують, що в тюрмі їм добре. Там вони на своєму місці, як і ті, що відбувають покарання.

Мачек не вважає, що там сидять чимось гірші за нас люди. Оля стверджує, що контингент трапляється дуже важкий. І тут вони знаходять неозоре поле для своїх експериментів. Як люди освічені, вони не гребують справжнім культурним терором. Показують фільми італійських неореалістів, читають уголос Франца Кафку, пускають із гучномовців камерну музику, яку на свободі нормальна людина слухати б не погодилась. Зеки зазнають шоку. Бо все, що вони відбули — поневіряння, слідства, суди — в порівнянні з цією культурною агресією здається їм квіточками. Вони переживають очищення, від якого нікуди не можуть подітися, але після якого точно стануть іншими.

Кілька тижнів тому Мачека й Олю розвели по різних тюрмах. Тепер на цілу тюрму в Польщі буде більше культурних людей. А колишня пара стане по-справжньому колишньою.