Буває, як учепиться якась дурнувата ідея — порожня, наче відро без дна — і не відпускає. Нещодавно мене буквально пронизала думка: мої собаки, які живуть на першому поверсі будинку, зовсім не знають, яке життя я веду на другому поверсі. Вони про це навіть не здогадуються, бо ніколи не зможуть сюди зайти. Фізично це неможливо: для їхніх великих тіл тут занадто стрімкі сходи. Вони так і не побачать завжди вимкнений телевізор і завжди ввімкнений комп'ютер, сотні книжок, які доходять уже до тисячі, мої завжди розкидані лахи, дитячі плюшеві іграшки, постіль, іконки Остробрамської Матері Божої і святої Варвари.
Всю інформацію про мене вони отримують лише на першому поверсі. І там я перед ними постаю в зовсім звичній іпостасі людської істоти із запахом, образом і звуком. Вони вже до мене так звикли, що просто інакше себе не уявляють. Звикли до двоногої істоти, яка іноді виходить до них, годує і гуляє з ними в лісі. А більше їм нічого і не треба. Однак чомусь мені тривожно від того, що їм зовсім невідоме моє життя на другому поверсі.
Всю інформацію отримують лише на першому поверсі
Інша справа — кицька Соня. Вона чудово знає цю іпостась мого життя, але їй воно, здається, байдуже. І жодного разу не дала зрозуміти, що її щось у цьому житті приваблює.
А собаки, якби могли, точно б якось оцінили моє життя на другому поверсі. Вони знайшли б у ньому якусь дуже важливу для себе складову. Бруно точно схвалив би наявність святих ікон. Ґаві сподобалося б килимове покриття і доньчин плюш.
Думаю, їм іноді сниться моє життя на другому поверсі. У цих снах я поїдаю великою виделкою пахучі велетенські ковбаси, жирні мисливські сосиски та свинячий шашлик, запиваючи все це наваристим бульйоном. А коли я спускаюсь до них на поверх, вони сумно зиркають на мене і запитують своїми вічно голодними й нещасними очима: "Сподіваємось, ти там ситий?". І зітхають так, як уміють лише вони — істоти, яким нічого не поясниш, які все знають і так.
3 
1
Коментарі
24