Дивний мені попутник трапився кілька днів тому на шляху з Варшави. Таких людей зустрічаєш раз у житті, щоб ніколи не забути.

Молодий блондин — власник британського паспорта — не приховував того, що економить на перельоті. Хоча модно вдягнений жевжик краще пасував би до косметичного салону, ніж до зачовганого купе потяга-контрабандиста.

— Лучше я за эти деньги шота маме куплю, — він любить матір та постійно нарікає на жахливий сервіс і хамство на кордоні. Він мертво вчепився в землю Туманного Альбіону й за дев"ять років вигриз його малиновий паспорт.

Цілу дорогу торочив про дві речі: про високий рівень життя в Ноттінґемі, звідки Робін Гуд, і про те, наскільки є кепською англійська їжа. Тому він уже рік як принциповий сироїд і давно мріє приїхати до матері на все свіже й натуральне. У певну мить мені здалося, що ненависть до ракотворчих емульгаторів і консервантів от-от переросте в український патріотизм. Але далі любові до яєчок "только что из-под курицы" і парного молочка "только что из-под коровки" діло так і не посунулося.

— Скоро я и имя поменяю. Бо шо это за имя: Сергий? — він кривить губи.

Потім був останній акорд:

Лучше я за эти деньги шота маме куплю

— Ты бы знал, как они к нам рванули!...

— Хто? Терористи?

— Та не! Сотни тысяч поляков, прибалтов... Занимают рабочие места, а культуры — ноль. Пьянствуют, хамят…

— Еге, — кажу. — Й емульгатори вам у їжу підливають. І дірки в сирах продавлюють великим пальцем правої ноги…

— Шутишь? — він тухне й ображається.

А до Києва — ще довжелезний шлях. Приблизно як Робін Гуду до раю.

×