Те, що я все життя вважав звичайними лінощами, отримало в медичній науці наукове обґрунтування. Його суть полягає в тому, що в людині від самого народження поселяється особливий вірус. Він і розладнує людський організм, насилаючи охлялість, дрімоту та цілковиту байдужість до життя. І названий цей стан по-науковому солідно — синдромом хронічної втоми.

Ця недуга поки що ніяк не лікується і трапляється у 80% людей. Тобто практично в усіх. Решта 20%, я певен, інфіковані ще серйознішими хворобами. Мені від цього відкриття якось легше стало жити. Коли мені "облом", я тепер згадую про синдром, який тут, осьдечки, завжди поруч. Ти йдеш працювати, а він тобі зсередини: "Стій, ти хворий! Пожалій себе, не заганяй. Сходи кави звари". Ти дослухаєшся до нього, як до внутрішнього голосу, бо це ж ти сам і є, хоч начебто і хтось інший.

Чого ти сидиш за столом? Це ж не каторга

П'ючи каву, згадуєш, що непогано було б перед роботою ще зазирнути в одну книжку, бо давно хотів перечитати опис літнього вечора. Сьорбаєш каву, читаєш опис, від якого занурюєшся в атмосферу гірської Швейцарії, де корови спускаються з полонини, калатаючи дзвіночками, і сонце сідає за обрій. І вже збираєшся знову за роботу, як синдром знову підкидає ідею: "Чого ти сидиш за столом? Це ж не каторга. Візьми ноутбук у ліжко, накрийся ковдрою. І не забувай, що хворий". Лежиш у ліжку, не потрапляєш по клавішах, бо незручно, і раптом уже ніби ти сам, а ніякий не синдром, думаєш: "А чого б не подрімати перед роботою?". Синдром задоволено плямкає губами всередині тебе. Він із тобою погоджується. Так минає половина дня.

І от коли ти привозиш дитину із садочка, коли повечеряв, коли хочеться відпочити з родиною, дослухаєшся до себе і не чуєш ні звуку. Бо завтра вранці здавати роботу, заправити машину, купити їжу. Ти починаєш працювати. Рівно о 21.45, коли починається матч півфіналу Ліги чемпіонів. Бо ти просто хворий.

×