Сапьол

Справжня людська трагедія — не тоді, коли не можеш ніяк реалізувати себе, а тоді, коли усвідомлюєш, що реалізуєш себе десь зовсім не там і не так, але вже пізно щось міняти. Бо коли ти ще не можеш ніяк, перед тобою насправді ще відкриті всі дороги. А от коли ти — природжений тенор або фальцет — поставлений співати партію баритона і всі до цього звикли, включно з тобою, тоді гаплик.

Або й не гаплик. Можна ж, зрештою, для душі співати вдома тенором. А якщо розібратися, то якби люди робили з чогось такого трагедію, вже б не було на світі ніяких людей. Він любив та розводив голубів, а його послали на війну. Він мріяв потрапити в "гарячу точку" "театру бойових дій", а його життя змушує проривати квиточки в ляльковому театрі ім. Марійки Підгірянки. І таких випадків — через одного. А якщо розібратися по-чесному — в кожного.

Був у мене в дитинстві друг Гоша, на рік од мене старший. Він уже в чотири роки знав, що буде "сапьолом". Його брат готувався стати сапером, а мама викладала в місцевому військовому училищі. Й от сталося все так, як і мало. Брат вивчився, потім Гоша вивчився. Став добрим фахівцем і, жодного разу так і не помилившись, відбув карколомно стрімку кар'єру. Де тільки не розміновував він грішну землю — і в Лівані, і в Сьєрра-Леоне, і в Боснії.

Він любив і розводив голубів, а його послали на війну

Зустрічаю його, розговорилися. Він питає:

— Я чув, ти пишеш? Хоч друкують?

— Та друкують, — відповідаю. — А ти як? Служиш?

— Вже рік як на пенсію вийшов.

І от стоїмо ми з ним — друзі дитинства, ровесники, "сапьол" і "не-сапьол". Один щось кудись навіщось пише, а другий уже всього на свої 39 років досягнув. В одного — завжди порожня сторінка перед очима, а в другого — сторінка вже списана та здана в архів.

— Що далі робитимеш? — питаю.

Гоша дивиться на мене і скрушно зітхає:

— Буду жити, — відповідає так, ніби підірвався на невидимій міні, яку сам встановив, а розмінувати забув. І всі дороги відкриті.