Коли мені часом дехто закидає, мовляв, писати — не мішки тягати, я подумки іронічно посміхаюсь. Я із задоволенням потягав би мішки, чесно. Бо вважаю, що це легша справа, ніж складати слова у речення. Колись я й справді тягав мішки, бо кілька місяців пропрацював на заводі. Тоді, наприкінці 1991 року, ще неповнолітній, я влаштувався на завод складальником. Складати треба було предмети ширвжитку, перед тим довівши їх до товарного вигляду.

Мішок із пластмасовими мильницями тягати легко. Вони були блакитні та рожеві, а вкупі з підставкою для туалетного паперу становили ідеальний портрет занепаду колись великої країни. Усі чотири місяці своєї пролетарської кар"єри я робив найбезглуздішу річ — пропікав спеціальним станком на кожному виробі тавро у формі тюльпана.

У нас була дружна бригада, в якій половині жінок я годився в онуки. А бригадир Саня був після армії і сприймав мене як салабона.

— Шо, мля, салабон, здоров! — вітався він, не розуміючи ні сенсу мого перебування тут, ні сенсу мого існування. А заковика була в тому, що, по-перше, я нічого не крав, а, по-друге, зовсім не пив. Тоді як усі інші пили літрами і крали мішками. Крали туалетні набори із колись унікального заводу точної механіки та електроніки, де сконструювали перший касетний плеєр.

Я нічого не крав і зовсім не пив

Одного разу на початку грудня Саня підійшов до мене потираючи руки:

— Слухай, салабон. Ти на Андрія виставляєшся.

І я вперше в житті виставився. Закорковані пляшки батьківського самогону, копчена ковбаса, мариновані огірки… Все швидко перетворилося на сивушну робітничу оргію — ділову й, водночас, безпросвітну. Як і все, що робилося тут.

Наприкінці Саня підійшов до мене і простягнув туалетний набір:

— Чуєш, салабон, на... Винеси.

Мене, геть п"яного, вели додому попідруки дві літні жіночки. П"яного, але вже свого.

×