Я вмію відрізнити корейця від китайця. І в"єтнамець з тайцем мені не на одне лице. Вже не кажучи про японця. Його я точно ні з ким не переплутаю. Причому роблю я це інтуїтивно й майже ніколи не помиляюсь.

Не помилився я й цього разу. Це був саме він — нащадок самураїв. Строгий вишуканий костюм, елегантні окуляри, швейцарський годинник — усе дорого і стильно. Менеджер у представництві японської фірми — не менше і не більше. Він стояв у черзі до каси супермаркету через одну людину від мене. Я міг оцінити аскетичний вибір його продуктів: рис, виноград, два персики, оливки і пляшка негазованої мінералки.

Коли надійшла черга і касирка сканувала його товар, він ніяково переминався з ноги на ногу, нервово перекладаючи з руки в руку крупні гривневі купюри. В ньому вгадувався новачок, який щойно приїхав до нас і ще не знає, що почому. Молода касирка запитує:

Японець знітився ще більше

— Вам пакет нужен? — японець стоїть і не розуміє. — Па-кет да-вать? — голосно повторює вона по складах. Наші земляки, замість вивчити англійську, завжди починають кричати до іноземців. Японець промовчав і знітився ще більше.

Касирка пальцем показала на екрані потрібну цифру, і наш герой заплатив 25 гривень. Він продовжував стояти, поки касирка сканувала продукти наступного покупця. На ритуальне запитання той відповів ствердно, і касирка машинальним жестом дістала з-під поли пакет. Побачивши пакет, японець не змигнувши оком почав складати в нього продукти.

— Пятьдесят копеек, — сказала вона йому розгублено. — За пакет пятьдесят копеек.

— Пятьдесят копеек, — відповів японець, вклонився і усміхнувся всіма зубами.

Касирка усміхнулась у відповідь і махнула рукою. А задоволений японець пішов. Тепер він знатиме, як сказати українською мовою "будь ласка".

×