Професор Щур

Я солдат незалежної України! Я знаю історію України як свої п"ять пальців! — часто ні сіло, ні впало горланив посеред лекції наш педінститутський викладач вітчизняної історії.

Старий фронтовик на прізвище Щур із довгими патлами і блискучою лисиною був більше схожий на божевільного композитора, ніж на знавця історії. Горланячи, він неодмінно демонстрував свої розчепірені пальці. Це водночас було схоже на своєрідну присягу старого забудькуватого генерала і своєрідну демонстрацію сили. Але іронія полягала в тому, що на долоні правої руки професора бракувало вказівного пальця.

Аудиторія давилася сміхом, бо й насправді було весело. Однак мене завжди переслідувало враження, що палець на своєму місці. Принаймні я його бачив — невидимий людському зору палець існував у моїй голові й безпардонно нишпорив у мозку.

Аудиторія давилася сміхом

Це була звичайна нав"язлива ідея. Я чомусь уявляв, як погано озброєного солдата Щура кидають в атаку на німецькі танки. І він, рятуючи молоде життя, відгризає собі пальця. Або відстрілює наганом. Або затискає в лещатах… Адже саме вказівний відповідає за натискання гашетки! Для мене детективна "Історія вказівного пальця солдата Щура", яку я писав у своїй уяві, була стократ цікавіша за "Історію України", що він нам її безнадійно викладав.

Професор Щур цікавив мене насамперед як неіснуючий палець, який, залежно від настрою, бував або героєм-пацифістом, або жалюгідним боягузом. Боявся бути убитим і боявся вбити. Що могло бути страшнішим на війні? Один палець тепер знає, як воно там усе насправді було. Знає, та не скаже. Хоч живий-живесенький, як і все справжнє на цій землі. Отак вони тепер і лежать: професор Щур у своїй могилі окремо, а його вказівний палець у моїй голові — окремо. І так буде до кінця цього світу.