Один неуважний перекладач нещодавно переклав наше українське слово "провина" російським "пустота". Текст був серйозний — про провину українського письменника перед народом. Мовляв, вічно мусить він оспівувати народні рани у формі епічних полотен, до скону має борг перед рідною землею. Здавалося, ще трохи, й автор згадає і про духовність, і про ауру, і про незамулені джерела.

А от із порожнечею все стало зовсім інакше. Немовби мимохіть додався ще один вимір, у якому провина набула зовсім невластивої прикмети. Людська неуважність перетворила її з важкої на легку, з тягаря — на порожнечу. І нібито вже й не треба тому простому народові ніяких епічних полотен, де роздряпуються рани і переходять Десну батальйони. Хай уже перебивається до скону мирний наш люд із відривного календаря на "Сільські вісті".

Боротьба за молоко забрала все здоров'я

Моя сільська бабуся завжди мала якраз ці два головні джерела знання про світ. Ні, у "Сільських вістях" не цікавили її плани партії та рекорди надоїв. І перше, і друге остогидло їй давно. Плани партії залишили на її тілі реальні шрами, а боротьба за молоко забрала все здоров'я.

Однак ця газета мала привабливу останню сторінку. Там друкували анекдоти, життєві історії, листи читачів. Бабуся акуратно підшивала газети. Немовби колись настане день, у який вона має ввійти озброєною та підкованою. І тоді там, на останній сторінці "Сільських вістей", вона знайде практичну пораду, народну панацею від усіх хвороб чи просто усмішку.

Календарі були сферою ще серйознішою. Бабуся суворо забороняла відривати дні, а просто перекидала їх, пришпилюючи булавками до стіни. Потім вона могла взяти календар за будь-який рік і про кожний день докладно розповісти. Привезли газовий балон, приїхав із Сахаліну син, померла баба Параска.

За кілька місяців до смерті вона попросила мого батька купити їй "каляндар". Але ними того року чомусь не торгували.

×