Пес

Я часто згадую одне польське оповідання про пса. Звичайно, розповісти його сюжет — означає зробити "ведмежу послугу" майбутнім читачам. Варто сказати лише, що насправді оповідання — про самотність митця у великому й чужому місті, де гуманістична патетика змагається з гостросюжетною абсурдністю. І ця остання перемагає. Наприкінці тексту внаслідок стрімких сюжетних колізій герой Януша Рудніцького буквально їсть м'ясо старого чеського пса, якого він мусив глядіти.

Річ у тім, що останнім часом я дуже часто чую на свою адресу приблизно таке: "Чого ти заперся у глушину? Скоро мохом поростеш! А життя ж воно стрімке й динамічне — варто все спробувати!" От коли розмова заходить про множинність варіантів, які дає місто, та відсутність перспектив і лісову тишу, в якій я вже три роки живу, щось усередині мене пручається: "Старий, не слухай їх, ти правий".

З одного боку, я ніяк не можу подолати цю свою правоту, хоч іноді сумую за шумними вулицями та метро, кав'ярнями і друзями, гучними презентаціями й театральними виставами. До речі, кепськими, бо театр у нас загалом слабенький. Я все це вже бачив і чув. І все це мені за 14 років доволі набридло.

Чого ти заперся у глушину? Скоро мохом поростеш!

Однак, із другого боку, як позбутися враження, що якась форма життя пропливає повз тебе? А ти тут у лісі, разом із двома українськими псами — Бруно і Ґавою, які й завелися саме в цьому житті. І — головне — їм тут добре. Ми відповідальні за тих, кого приручили? Ні, якщо бути до кінця чесним, ми життєво залежні від приручених. І якщо комусь здасться таке затворництво свободою — не вірте. Це добровільна форма несвободи без права пересування. І якби мені раптово закортіло її змінити, то довелося б їх з'їсти. І не так, як у тексті Рудніцького, а цілком реально.

Але щось підказує, що ми разом доживемо до старості. І взагалі, ще невідомо, хто кого з'їсть.

×