Є люди, які невідомо чому міцно западають у пам"ять. Ніби й нічим не цікаві — пересічні радянські громадяни, ровесники революцій. Під початок 1980-х вони стрімко старіли й відходили. На щастя, я встиг їх відчути, а вони, своєю чергою, не могли не залишити в мені свого сліду. Тепер я розумію, що досі люблю їх, як героїв якоїсь казкової історії, що відбулась у дитинстві з одним маленьким хлопчиком.
Баба Женя була легендою нашого двору. З"явилася вона нізвідки, тому її життя ніхто не знав. Це дозволяло їй поширювати навколо себе купу міфів. Туго зав"язавши заквітчану хустку, вона пересувалась на милицях.
— Я свої ноги на войні потіряла. І молодость свою тоже, — часто примовляла вона.
А я дивувався, мовляв, як же ж так "потіряла", якщо он вони волочаться? З молодістю ще дивніше було, бо мені тоді здавалося, що її чудовий рум"янець — утілення людського здоров"я.
Я ще при царі в театр ходила
— Я п"ю чай із кииислим сиром, — часто і без причини повторювала вона. — А сахар — токо у прикуску.
Баба Женя мала репутацію культурної, бо завжди порушувала козирну тему.
— Лялічка, ви знаєтє, чим отлічається опера од оперети? — запитувала вона засушену зоною, старістю і "Біломором" зечку.
Лялі було байдуже, але вона поважала бабу Женю і чемно слухала.
— Я ще при царі в театр ходила… Так-от, в опері поют і танцуют, а в опереті токо поют і передвигаються.
А ще баба Женя у свої вісімдесят імітувала особисте життя. Щоб інші заздрили.
— Сьогодні знову приходив мій полковнік, — казала вона. — Постояв біля ворот і пішов. Стісняється…
Ховали бабу Женю всім миром.
— Ногами вперед виносьте, хлопці. Щоб все по правилах було, — командувала баба Даша.
Милиці баби Жені кілька днів підпирали стару грушу посеред двору. А потім кудись зникли. Ніхто не знав куди.
1 
1
Коментарі
3