Мухи на початку жовтня прощаються з нами до квітня. З ними, на перший погляд, відбувається те саме, що з перелітними птахами. Чесно кажучи, в дитинстві муха для мене була квартирним птахом.

Лише потім дідусь пояснив мені, що муха — звичайна собі комаха, хоч і летюча. Що її не гріх і вбити. Навпаки: кожна людина повинна вбити за життя таку кількість мух, щоб вони нас не перемогли. Дідусь іноді пояснював прості речі дуже химерно. Він умів зробити з мухи слона і намалював мені картину протистояння мухи та людини.

Але я все ніяк не міг збагнути: що злого людині робить ця свійська комаха? Дідусь пояснював:

— Мухи розносять заразу.

Що злого людині робить ця свійська комаха?

Я придивлявся, але зарази не бачив. Тому вбивав їх якось неохоче. Ніби виконував рутинну роботу для годиться, а не високу місію. Розчавлена муха викликала огиду. Втім, як і все живе, розчавлене людиною.

От і в ці жовтневі дні в моїй хаті повно напівпритомних мух, які літають і боляче кусаються, хоч улітку цього не роблять. Вони навмисне надто голосно дзижчать, нарочито походжають по шибках або заплутуються у волоссі, немовби просять нас припинити їхні сезонні страждання. Як і в дитинстві, я роблю це без жодної охоти.

Але щойно зрозумів, що це може бути певною розгадкою нашого життя на землі. Що, можливо, найвище призначення людини — припинити осінній мушиний кошмар, коли вночі в нетопленій хаті від холоду зводить хоботок і паралізує крила. Коли втрачається орієнтація у просторі й нестерпно хочеться заснути назавжди. Однак уранці знову сходить сонце і дарує примарну надію. "І я знову лізу на шибку погрітися у його фальшивому теплі. Але знову вечоріє, і знову не хочеться жити". Так думає муха, а я роблю їй краще — пальцем, пантофлею або гардиною.

Мені хочеться думати, що, вбиваючи, я дарую їй спасіння. Ціною власного падіння. Доки перша весняна муха не задзижчить під квітневим сонцем і не дарує спасіння вже мені.

×