Мої номери

Кілька днів тому я загубив передні номери від машини.

Загубив, сиджу собі та й думаю: "Що робити? Що взагалі люди роблять, коли гублять номери?" Дзвоню до друга.

— Ти не жартуй. Хутко їдь у міліцію здаватися. А раптом хтось їх у тебе викрутив із якоюсь злою метою? Наприклад, пограбують когось, а тебе з твоїми номерками й підставлять.

Поїхав я, настрашений, здаватися. Топчуся на порозі райвідділу, а зайти боюся. Думаю, ну, зайду я і скажу: "Пане майоре, у мене номери вкрали, що робити?" І що, обніме мене як сина пан майор? Ні, спитає: "А откуда ви взяли, що їх у вас украли? Може, ви їх кому-то продали? А де ви працюєте? А де налоги платите? А чому проживаєте не за місцем реєстрації? А машина чому не на вас, а зареєстрована в далеких Карпатах? А дружина чому на іншому прізвищі? Не любе вас дружина, чи шо?"

Хто мене навчить працювати лобзиком?

І що я відповім про дружину і Карпати? Як поясню майорові української міліції про любов?

Дзвоню до іншого друга.

— Біда, — кажу, — номери загубив, а дружина на іншому прізвищі… Стою під міліцією й не знаю, як мені розмовляти з майором про Карпати…

Друг передзвонює до знайомого міліціонера, а той пояснює, що легше ті номери випиляти лобзиком, ніж писати заяви, оббивати пороги, стояти в чергах, давати хабарі, палити бензин, пояснювати і знову писати заяви, просити, перепрошувати, зазирати в очі…

— Ну, ясно що легше! — перебиваю я його. — Але що мені робити? Хто мене навчить працювати лобзиком?

— Записуй телефон! — кричить у слухавку друг.

— Там мені зроблять нові номери? — запитую я.

— Ні, тебе там навчать працювати лобзиком.