Моя молитва

Колись у дитинстві я геть не розумів один рядок у Шевченка. Хоч він простий і прозорий. Він звучав так: "І помолитись не дають". Я не міг збагнути двох речей. По-перше, чому взагалі могло спасти на думку комусь заборонити таку неважливу річ? А по-друге, навіщо аж так сильно треба було молитися? Тепер я все добре розумію.

Однак у "Кобзарі" Шевченка такі рядки трапляються з певною періодичністю. Вони там для того, щоб показати повну безвихідь і відчай. Але кожен наступний образ по-своєму перевершує вже існуючі.

Тепер я переконаний: слова "І помолитись не дають" — неперевершені. Бо що може бути гіршим, коли не дають залишитись сам на сам із собою і тихо промовити до когось усередині себе? Чи існує чорніший відчай?

Я ніколи не молився, хоч молитися начебто дають. Щось усередині не клеїться. Але мені було завжди спокійно від того, що за мене молиться моя бабуся. Тепер її вже нема, а, здається, все в мене досі стоїть на її молитві.

— Я молюся за тебе, — вистачало почути цю фразу, і все ставало надійним.

— Я молюся за тебе, — означало водночас дуже багато. Вона молилася "за" мене і "замість" мене. Робила якусь дуже важливу роботу, якою я нехтував. І не тільки я: вона молилася за всіх нас.

Народилася донька, яка ще нічого не розуміє і не знає

Її жилава релігійність проростала із землі, якої я вже не знав. Але саме її молитва робила мене включеним у людський ланцюг, причетним до десятків поколінь моїх невидимих родичів, які молилися одне за одного. Бо це єдине і найголовніше, що можна по-справжньому зробити для людини, яка поруч.

Нині я знаю також, що вже прийшов час на мою молитву "за" когось і "замість". Народилася донька, котра ще так само, як я колись, нічого не розуміє і не знає. Це найменше, що я можу їй дати. Але, мабуть, найголовніше.