Мій Парагвай

Іноді подумаєш: оце б запертися в якийсь Парагвай, подалі від усього цього... Жити в якійсь халупі, пити мате, їсти, що Бог пошле — банани, виноград. Ніхто тебе не знає — ти нікому не винен. Із індіанцями на короткій нозі, з місіонерами в конфлікти не вступаєш. Парагвай — це коли просто хочеться розчинитись: не бачити, не чути, не читати, не відповідати на дзвінки, зачинитися на всі замки…

Коли відчай минає, знову починаєш пускати в себе зовнішній світ. І вже Парагваю тобі не треба. Все гаразд. Настрій робочий — політ нормальний. Спиті індіанці з грубими місіонерами залишаються в глибокій сельві твого мозку — до гірших часів.

Останнім часом мій внутрішній Парагвай почав нагадувати про себе все частіше. Хоч зовсім не пам"ятаю, коли він у мені взявся. Рік тому, два? І взагалі, чому саме Парагвай? А не Бразилія і не Ісландія, наприклад? Чому неодмінно хочеться втекти до країни, з якою Україна навіть посольствами не обмінялась?

Чому саме Парагвай? А не Бразилія і не Ісландія, наприклад?

Сьогодні до мене знову навідався Парагвай. Я гуляв із ним у лісі, пив каву, купав дитину. І в цю мить він зі мною. Сидить у животі та тихенько ниє. Плямкає своїм болотом, кличе до своїх індіанців і єзуїтів. Його не прогнати ні алкоголем, ні шоколадом, ні сном. Наші люди часто плутають його з Уругваєм. Але там не розмовляють мовою ґуарані, там немає Чилаверта — голкіпера, який забиває голи, і є вихід до моря…

Непогано мати щось таке. Хоч знаєш же чудово, що навіть у сусідньому селі тебе ніхто не чекає. Все одно чіпляєшся за цей Парагвай як за соломинку. "От дістане, все — і поїду, їй-бо…".

А поглянеш, як маленька доня спить, як зір на небі, наче хтось хлібними крихтами накришив, як твоя чудова собака радісно махає до тебе хвостом — і подумаєш: "Та ось же ж він — твій Парагвай! Ти вже давно тут!"