Інколи я внутрішньо здригаюся від певного штибу інформаційних повідомлень. От, наприклад, такого: "Сьогодні на набережній Роттердама було знайдено 150 кілограмів кокаїну". Підкреслюю: не грамів, а саме кіло. Ваш мозок може охопити таку кількість одного з найдорожчих наркотиків? Мій — ні.
А здригаюся я тому, що завжди ставлю себе на місце людини, котра знаходить щось подібне. Навіть якщо це не 150 кг, а 150 г коксу — все одно страшно. За себе і свій моральний вибір. За внутрішні спокуси й нечисту совість. Що робити?! Продати? Господи, скільки бабла! Кому? Хто купить? Як продавати? По граму чи все разом? По граму — лячно. Все одразу — точно вб"ють.
І раптом — внутрішній голос. Ну, той, що його совістю кличуть: "Не можна! Це ж скількох людей підсадиш! Це ж покалічені долі! Це ж діти-потвори й заплакані матері!" Послухався — вирішуєш віддати. Кому? Державі. Потім думаєш: стоп, що значить держава? Що українська держава зробить із 150 кг коксу? Пустить на ліки? Спалить? Та ні, сплавить. Не дам державі. Це не та держава, за яку боролися січові стрільці та бійці УПА. Та би точно не продала. А ця продасть і всю вертикаль влади на кокаїн підсадить. Тобто, сама собі продасть.
Нюхати самому й частувати друзів
Викинути. Гаразд. Але куди? В унітаз? Асенізатор приїде, засмокче 150 кг коксу у свою пекельну машину і виллє разом з усім на поле. А з полем потім що? Випалена земля? Непоправна втрата для природи?
Закопати. Де? Навіщо? Щоб потім розкопати? Коли буде держава, за яку боролися Вітовський і Бандера? Чи коли знайдеш надійного дилера? Чи виймати по 100 г на рік, нюхати самому й частувати друзів? А взагалі-то, ще від початку залишити кіло собі?
Отака боротьба за мою душу відбувається між добром і злом. Дурна боротьба, нечиста. Сподіваюсь, я ніколи нічого такого не знайду. І вам не бажаю.
1 
1
Коментарі
13