Я ніколи не сперечався із тим, що українські люди вміють і люблять співати. Так, ми співаємо за першої-ліпшої нагоди, вважаючи, що робимо це найкраще у світі. Що ж, нехай буде так. Але мало хто мені зможе заперечити, що українці зовсім не вміють слухати.

Ось супермаркет обласного центру Західної України. Люди різного віку ходять між стелажами. А під стелею гучномовці, в яких щодня звучить однакова музика.

Усього з десяток пісень, які постійно повторюються. Я встиг вивчити репертуар. Музика, яка принижує слух. Музика, якою роками годують наш синьо-жовтий піпл невидимі звукові терористи.

"Катя, возьми телефон! Это он! Это он!" — співає молодик, а я роззираюся навколо, намагаючись вгледіти ознаки протесту. Ось вона — жіночка, схожа на вчительку української. Ось він — старий повстанець. Ось вона — молодь, надія України. Ні, смиренно слухають, а дехто навіть підспівує.

Я поставив їй найдурніше питання в житті

Забувши, що я гість цього міста, на третій раз наважуюся поспілкуватися з адміністраторкою:

— Скажіть, будь ласка, вам подобається ця музика?

Я не дорікав простроченими продуктами й тим, що мене обважили "на м"ясі". Видно було, що я поставив їй найдурніше питання в житті.

— Прошу пана, мені все одно.

— Невже ніхто ніколи вас не просив змінити диск?

— Ні, а що? Льохка музика, молодьожний стиль… І людям подобається.

— Тоді, прошу пані, я буду першим: змініть, будь ласка, диск…

Завтра піду — перевірю, чи Україна все ще в небезпеці.

×