Крокодил

Нещодавно знайомий питає: "Слухай, а чому останнім часом ти так багато пишеш про гризунів? Через текст як не миші, то щури. Невже тварин інших нема?" Оцінивши доробок, роблю висновок, що гризунів у ньому зовсім небагато. Однак чомусь у знайомого склалося враження, що мої писання замалим не перетворилися на щуромишачий епос. І в ньому я сам, мабуть, не хто інший, як миша або щур.

У класі восьмому, коли "прискорення" не встигало за "гласністю", ми з однокласниками ходили на руїни єврейського кварталу грати у "крокодила". Там можна було усамітнитися від дорослих, покурити і вдосталь посміятися. Гра у "крокодила" вимагала неабияких мімічних талантів і польоту фантазії. Це був паралельний курс мімікрії. Точніше, позакласне заняття.

На шляху до наших підліткових руїн була класична радянська помийка. Ми минали її, бридливо затикавши носа. І тільки один із наших — Баталя — відривався від зграї, набирав у руки каміння і йшов у бік помийки, де в пекельному коктейлі з борщів, яєчної шкаралупи й фекалій годувалися щури.

— Баталя! — щоразу кричали ми. — Дай їм спокій!

Баталя набирав у руки каміння й ішов у бік помийки

Але він, наче щури за Нільсом, по цеглинках пробирався в самісінький центр помийки й атакував їх артилерійським градом. Пацюки пищали і, побиті камінням, розбігалися. А Баталя, задоволений виконаною місією, посміхався й шморгав носом, немов переміг у принциповій війні, яка всім нам здавалася безглуздям.

І ось одного разу ми вирішили з Баталі пожартувати і змовилися. Загадали йому показати "щура". Але команда, яка відгадує, заздалегідь знаючи відповідь, мусила вдавати, що не здогадується. Цілу годину Баталя шкірив зуби, пищав, гриз одвірок, тікав од кота, ухилявся від каміння, але ніхто так і не вгадав. Після цього у "крокодила" більше ми не грали, а Баталя став офіцером української армії.