Кнопка

Мене завжди цікавило, звідки беруться маніяки. Що змушує людей завдавати іншим біль? Де кнопка в людській душі, що відповідає за зірваний дах чи злетілі котушки?

Усе гніздиться в дитинстві. Про маніяків, тобто колишніх дітей, ображених дорослим світом, написано і знято стільки, що доказової бази цілком вистачило б для мого внутрішнього заспокоєння. На 40-му році життя важливо знати, що з тобою все гаразд. Якщо мене й ображали, то не так сильно, щоб особистість потріскалась настільки, щоб мучити, ґвалтувати й душити. Досі не з'являлося жодної небезпечної схильності. А коли щось і було, то таке, що буває в кожної нормальної людини.

І от коли ти вже знаєш, що й мухи б не скривдив… ну, добре, не мухи — миші — настає момент істини.

Заходьте. Який вам поверх?

Кілька днів тому я заходив за літньою жінкою в під'їзд київської багатоповерхівки. У свій під'їзд. Це було серед білого дня. Заходив так, що їй здалося, ніби я її підстерігав. Вона скористалася домофонним ключем, а я проскочив одразу ж за нею у двері.

Вона стояла біля відчиненого ліфта й не наважувалася зайти. Я привітався. Вона привіталась у відповідь. Тоді я сказав:

— Заходьте. Який вам поверх?

Але пані стояла й оцінювала мою зовнішність: коротке світле волосся, окуляри, борода. Щось у її обличчі вказувало на складні внутрішні розрахунки. Це відбувалося кілька секунд, але в таких випадках час видовжується, як в уповільненій зйомці. Я продовжив із несміливою усмішкою:

— Заходьте, будь ласка.

Вона стрімко рушила в бік сходів, примовляючи:

— Їдьте самі. Я вас не знаю, я вас уперше бачу.

Зрозуміло, це був звичайний жіночий страх. Обґрунтований. Я тут уперше, ще й привітався й усміхнувся. Але як образливо, що тобі не вірять і записують у потенційні маніяки, коли ти Богу духа винен!

Коли я натиснув кнопку, спала на думку фраза, яку я мав сказати, але не сказав. Вистачило, що я її подумав.