У дитинстві в мене були особливі стосунки з Кам"яною мамою — соцреалістичною мадонною із немовлям на руках. Тепер я знаю, що це всього лишень елемент радянської садово-паркової скульптури. Тоді їх по парках багато стояло — низькопробних квадратно-гніздових ідолів. У нашому парку імені Леніна було аж два вожді. Один у вигляді Володі Ульянова, а другий уже був махровим Іллічем із кепкою в руках. Перший стояв неподалік дитячої каруселі і посміхався, як кучеряве душевнохворе жовтенятко. Другий показував, куди ми всі маємо йти.
Кам"яна мама мешкала в самому низу гірки. Мої санчата завжди зупинялись біля її постаменту. І треба було дуже постаратись, аби не зазирнути їй у вічі. Тому я швидко хапав мотузку, закривав очі і летів нагору. Особливо небезпечно було ввечері. Кам"яна мама не жаліла і забирала до себе не лише дітей, а й дорослих. Про це мені розповідала бабця, яка все знала. Хіба можна було їй не вірити?
Бабця була добрим педагогом, і я ніколи не гуляв у парку ввечері. Але про Кам"яну маму думав часто. Мені здавалося, що Ілліч — це їхній тато, який їх покинув на час революції.
У нашому парку було аж два вожді
Я уявляв, як вона іноді сходить зі свого постаменту і, мацаючи сліпою рукою повітря, шукає нових жертв. У другій руці вона тримала свого холодного маленького Ісусика. Із кінця сорокових він мав би вирости і вже давно померти на хресті за наші гріхи. Але мама його не відпускала. Вони разом поїдали вечірніх перехожих, рятуючись від самотності і пронизливого холоду. Ніхто їх не міг зігріти.
Нещодавно я проходив біля Кам"яної мами. Вона сильно облупилась і змиршавіла, але так само затято тримає на руках свого синочка. Чиясь добра рука підмалювала їй губи рожевим лаком. Кам"яна мама ще обов"язково комусь сподобається. Але вже точно не Леніну. Він їх покинув назавжди.
1 
1
Коментарі
1