У заміському житті руху мало — майже нема. Тут спокійно, тому кожен легенький повів вітру сприймається як подія. Вимкнули електрику, пси загавкали на місяць, бурею шиферину зірвало — і за те спасибі. А кілька днів тому сталася подія невелика й немала: наша киця Соня зловила мишу.

Узагалі-то, вона в нас кішка панська й мишами відверто гидує. Як зловить, то не їсть, бо не голодна. Грається, як кицька з мишею — аж до смерті. В її природному садизмі є щось гуманне. Соня завжди пораненій істоті дає право на втечу. Інша справа, що миша ніколи цим правом скористатися не вміє.

А тут їй попалася миша непроста. Від четвертої ранку в кухні точилася боротьба. Прокинувшись, ми знайшли в черевику ледь живу мишу. І от проблема: що з нею робити? Добити? Втопити? Ще живою закопати? Ні, серед нас здатних на таке немає. Віднести в ліс здихати? А може, полікувати? Але як ти полікуєш дику полівку? А головне — навіщо?

Що з нею робити? Добити? Втопити? Ще живою закопати?

І справді, коли вони гризуть собачий корм або хрумкотять гречкою, ти ставиш на них пастки й ненавидиш, сприймаючи як абстрактних паразитів. Але почуваєшся геть безсилим, зустрічаючи мишу конкретну. Таку саму конкретну, як і ти сам. І ти мусиш для цієї пораненої миші зробити вибір.

Ми його зробили. В кутку нашої ділянки є стара вигрібна яма — герметичний бетонний мішок, де в стоячій воді перегниває різне лушпиння, гнилі фрукти й опале листя. Ми кинули мишу туди й забули про неї.

За кілька днів виявилося, що миша жива. Оклигала, звила кубло з листя, в якості долівки підстелила шматок целофану. Натаскала якихось сухих грушок і гризе. Сама собі господиня. І ні коти її не тривожать, ні собаки, ні пастки, ні отрута. Ні холод їй не страшний, ні голод. Їжі вистачить на все її маленьке життя. Життя самотньої миші-інвалідки, якій і словом нема з ким перекинутися. А все ж — життя!

×