Якось знайомий загнав мене у глухий кут простим питанням: "Чому українці мають приязнь до грузинів?". Я шукав історичні пояснення. Мовляв, православні, і поспівати полюбляємо, і Кремль не любимо. Але все впиралося в елементарне питання: чи існувала би ця приязнь, якби в нас був спільний кордон?

Ґії під 60. Він розмовляє російською майже без акценту, бо живе тут від середини 1960-х і має українську дружину. Знесилений марними пошуками кінзи, я звернув увагу на його овочеву лавку біля станції і запитав:

— У вас є кінза?

Ґія пожвавився, бо за довгі десятиліття я виявився першим місцевим, який запитав у нього про прянощі його вітчизни. Так і почалося наше знайомство.

Я виявився першим місцевим, який запитав у нього про прянощі його вітчизни

Поряд із його лавкою — кафе "Сніжана". Там Ґія пропонує страви грузинської й української кухні для поминок, весіль і проводів у армію. Нарікає на місцевих:

— Я стараюся, готую для них хачапурі, люля-кебаб, мужужи, а вони сидять сумні, виделками тарілки колупають. Аж тут вношу жаркоє, — у Ґії викривлюються губи і посилюється рідний акцент, — а вони: "Жаркоє, ура!". Нічого не розуміють!

Ґія родом з Аджарії, де більшість — грузини-мусульмани. Запитую, чи він, бува, не з них. Він хапається обома руками за комір сорочки, наче хоче розірвати її навпіл:

— Ось я який! — пишається він своєю вірою, показуючи золотий хрестик, і переходить до політики: — Ти думаєш, чого росіяни Абхазію загарбали?

— Курорти? — несміливо відповідаю я.

— Ти ще скажи — мандарини! Ні, просто там є метеостанція, з якої можна штучно викликати землетрус у будь-якій частині світу. Японія — їхніх рук діло, — Ґія переконаний у своїх словах як людина гір — залізно.

Днями я замовив у нього кінзу і не прийшов у призначений час її забрати. Ґія вдає, що гнівається:

— Ти ж учора мав забрати кінзу!

— Ґія, вибачте, закрутився, — кажу я людині, з якою маю і спільну землю, і спільну долю.

Я переконаний: він усе зрозуміє.

×