Я теж прогулював уроки. Зізнаватися в цьому мені анітрохи не соромно. Та й чого соромитися? Вчився я загалом добре, без трійок. До того ж і прогулював у порівнянні з іншими однокласниками вкрай мало. Для багатьох із них прогули були рутиною, тоді як для мене — святом. Чи не тому досі в мені збереглося це солодке відчуття. Коли в останній момент, перед самою шкільною брамою, ти перебігаєш на протилежний бік вулиці й замість контрольної з геометрії потрапляєш у зимовий парк.
Десь там, у нервовому класі, освітленому сліпучими лампочками, твої колеги вираховують пекельні котангенси, а твоє місце за партою порожнє. Бо ти тут: притулився до дерева й нікому нічого не винен, хоч мав бути там, у класі, і якось викручуватися. У цю мить здається, що вільніший від тебе лише цей лапатий сніг. Та й той цілком належить тільки тобі.
Це були унікальні години, коли про мене забували і сім"я, і школа. Сім"я думала, що я пішов до школи, а школа вважала, що я залишився в сім"ї. І ввести їх обох в оману не становило великої проблеми.
Я знав усі столиці світу
Ближче до обіду доводилося йти до підліткового кабінету, де завжди сиділа Штейниха, яка рада була обманюватися і давала звільнення. Варто було лише добре покашляти і міцно стиснути під пахвою термометр, щоб натягнути бодай до 37,2.
Із лікарні я йшов на обід до бабусі. Їй не треба було нічого пояснювати, бо я знав усі столиці світу. Вона вважала, що людина, яка знає всі столиці світу, в житті не пропаде. І завжди смажила мені картоплю на олії. До хрумкої скоринки. Лише через десяток років я довідаюся, що ця картопля називається "фрі". Тобто "вільна".
1 
1
Коментарі
17