Джоконда

 

Вони стояли під пекучим сонцем 2 серпня, прикриваючись шматками районної газети, і продавали городину. Двоє звичайних тіток — худорлява й повновида. Вік першої неможливо було визначити за кількістю зморщок на шиї. Вік другої важко було визначити за кількістю сивого волосся. Худорлява продавала моркву. Я підійшов до повновидої по помідори.

— Помідорок зважте, будь ласка, два кіло, — прошу.

Вона важить і каже нібито про себе:

— А я в батюшки питала, чи торговля у великий празник — гріх, — вправно орудуючи безменом, накидає в пакет помідорів. У її великій долоні вмішується до п"яти плодів і, якби проводили якийсь помідорний чемпіонат, вона обов"язково в ньому перемогла б. — То він сказав, не гріх. А сьогодні ж празник великий.

— Пророка Іллі? — підтримую розмову.

— Іллі, – каже. — На Іллі 25 год назад мого чоловіка на заводі током убило.

— Насмерть? — запитую, як роблять завжди, коли слово випереджає думку. Але повновиду зовсім це питання не дивує. Через безнастанне повторення цієї інформації вона давно для неї стала голим фактом:

— Та я ж кажу — "убило". На дітей потім пенсію давали. То я з тих пір у празники ніякої роботи в руки не беру.

Підгодовують свою скорботу, як ненаситну тварину

Вона з тих суворих жінок, які все життя тримають фото своїх загиблих чоловіків із чорною стрічкою на видноті — лягають із ними й прокидаються. Смерть чоловіка їм зав"язує світ. Підгодовують свою скорботу, як ненаситну тварину, але на люди горя не виносять. Тільки факт і мораль: у великі празники працювати — гріх.

Її худорлява напарниця, мабуть, не вперше чує цю історію. Відвертає погляд убік, до залізничної платформи, і цідить:

— А я в Бога просила, щоб мого забрав. А йому нічого нема. Живе собі й живе, скотина така.

Повновида усміхається й дає мені решту. Її усмішку можна було б назвати "усмішкою Джоконди". Але хто мені повірить?

×