Дядя Гриня

Бачив нещодавно фото, на якому південнокорейські спецслужби передавали північнокорейським колегам двох заблукалих у морі рибалок. Схудлі та втомлені, вони повертались додому з дивним виразом на обличчях. У ньому було порівну нехоті, тупого страху і жалю. Їх проводжали ситі та круглолиці земляки з Півдня в цивільному, а зустрічали такі ж, як і вони, анемічні й перелякані службисти у військовій формі.

Вони поверталися додому, але нібито теж із дому. Бо там усі навколо розмовляли по-їхньому, їли страви їхньої кухні, співали їхніх пісень, але, водночас, робили це по-іншому. І можна було б зостатися тут, де виробляють авта та знімають фільми, — ніхто ж силоміць не тягнув назад, де мавзолей, гімнастичні фігури і трудові табори. Але ні: щось зачухалось у рибалок зліва. Наче не можна було собі й тут рибалити, а заразом наїсти трохи лице і набрати під шкіру сала.

Ну, значить, не можна було.

Мій знайомий дядя Гриня, якого вже нема на цьому світі, потрапив підлітком у німецькі табори, а після війни послухався мудрої поради і в Союз не вернувся. Жив у Франції та Бельгії, строчив на машинці одяг і весь час тільки й думав: як приїхати додому? Він пробув там довгих 30 літ, вивчив мову, вріс у тамтешнє життя, завів родину і пса. А одного дня зробив те, до чого весь цей час внутрішньо готувався, — пішов у радянське посольство і "виявив бажання".

Не хотів курити "Житан" — травися "Примою"

— Хто вас тут чекав? — запитав я.

— Та ніхто, — відповів дядя Гриня.

Ми розмовляли в його прокуреній кухні, де поруч із машинкою "Зінґер" лежала підшивка "Юманіте". Він збирав її, щоб не забути французьку. Наче йому потрібна навіщось була ця французька тут.

— Сам себе не розумію, — казав дядя Гриня і, затягуючись сигаретою, криво посміхався. — Не хотів курити "Житан" — травися "Примою".

Я так і не спитав, де подівся його пес. Але добре знаю, що вмер він на своїй землі.