Почуті колись у дитинстві легенди й історії іноді гучно відлунюють у дорослому житті. Там, у пам"яті дитинства, порозкидано стільки важливого, що його потім збираєш увесь вік. Тоді здається, що юні роки дані тобі, наче тренування перед відповідальним матчем, де ти неодмінно мусиш або забити гол, або принаймні видати результативну передачу.

Я почув цей сюжет від дворових хлопців. Вони щодня готувались як не в десантники, то принаймні в моряки. Тому й безперестанку травили байки про якісь нереальні перипетії, де цінувалися нормальні пацанські вартості, в яких, кажучи коротко, вона неодмінно мала його дочекатися. Більшість історій належали до фольклору, але ця зачепила мене тоді за живе і не дає спокою.

Одного три роки чекає Марина, другого — Світлана

Призвали двох друзів-нерозлийвода майже одночасно на флот. От служать вони, пишуть один одному листи на польову пошту. Один: так і так, старік, служба не цукор, тяжко, але заходимо іноді в порти, а там — усі дєвки наші. Другий: так і так, несу службу справно, а пам"ятаєш, як на випускному… Ну, ділові листи пишуть отак три роки поспіль, бо друзі. Одного три роки чекає Марина. Другого — Світлана. І неодмінно дочекаються. Принаймні в листах точно.

І от минає три роки. Повертаються "морські вовки" додому в кумедних штанях і безкозирках на потилиці. Не бачилися довго, хильнули добряче, язики їм заплітаються, але все-все треба розповісти. Раптом, уже в п"яному угарі, вони з"ясовують, що всі три роки служили на одному кораблі. І жодного разу не стрілися!

Щоразу згадуючи цю історію, я думаю, що вигадана вона для всіх безталанних цього світу. І для мене зокрема. Вигадана для того, що кожна втрата — мала чи велика — там, наприкінці наших життів, може стати солодкою. І не питайте навіть, чи дочекались їх Марина і Світлана. Це зовсім не важливо.

×