Наприкінці 1990-х я проходив практику в археологічній експедиції на київському Подолі, де розкопував старовинний цвинтар навколо фундаменту тоді ще невідновленої церкви Пирогощі. І якось наприкінці робочого дня, прийшовши в експедицію здати інвентар, відчув у повітрі священний трепет.
Тітонька-археолог підійшла до мене і з придихом проказала:
— Андрію, до нас завітав сам Дяченко! Хочете, він проведе вам заміри?
Я знав, хто такий Дяченко, і радо погодився.
У кімнаті, де сидів учений, я привітався і сказав:
— Професоре, зробіть мені заміри, будь ласка.
Професоре, зробіть мені заміри, будь ласка
Спочатку він запитав мене про вік і місце народження. Потім узяв якусь лінійку й заходився міряти череп з усіх боків, вилиці, ніс, оглянув пальці на руках, усі дані акуратно записавши на клаптику паперу.
Кілька секунд він креслив якусь формулу, згідно з якою я вийшов таким собі банальним європеоїдом, як майже всі навколо. Із середньою за довжиною черепною коробкою, помірним за шириною лицем, добре профільованим у горизонтальній площині й середнім носом із високим переніссям. Я подякував ученому за роботу і збирався вже виходити. Але на порозі він мене зупинив:
— Вибачте, я забув ще один важливий момент.
— Прошу?
— Чоловіче, скажіть, а у вас волосся на грудях уже виросло чи там тільки пушок?
І от я стою оторопілий і не знаю, що йому відповісти. Я ніколи не цікавився, що росте в мене на грудях!
— Еееее, ууууу, пане професоре, зараз...
І не вигадав нічого мудрішого, як відгорнути під підборіддям вказівним пальцем футболку й опустити очі на грудну клітку. Побачивши кілька волосків, я вигукнув:
— Пушок... Ні, росте, вже росте, вже трохи виросло! — я починаю ковзати долонею по грудній клітці в пошуках волосся і знаходжу його там достатньо багато, щоб зойкнути:
— Професоре, там волосся!
Дяченко зміряв мене поглядом, якось скупо по-старечому усміхнувся і сказав:
— Це дуже, дуже добре.
1 
1
Коментарі
8