Можна як завгодно уявляти своє життя і як завгодно до нього ставитися. Можна вважати себе його архітектором чи підсобним робітником. Можна розцінювати його як єдиний шанс або одне з численних втілень.
Відповідно до ставлення формується картина світу й характер. Найважче, однак, із тим, що звикли називати сенсом життя. Наприклад, змалку і до сьогодні я страшенно знічуюся, коли мене запитують, навіщо я живу і який сенс у моєму існуванні. Це питання вводить мене у ступор навіть більше, ніж питання про віру в Бога. Відповідно до того, хто запитує, я виробив певну систему відмовок.
Можна було народитися не там, не таким і не тоді
У школі треба було представити патетичне бачення. Наприклад: "Я буду лікарем і рятуватиму людські життя". Коли я так відповідав, то нібито вбивав одразу кількох зайців. По-перше, я не боявся крові. По-друге, така позиція задовольняла класну керівничку, яка ставила мені умовну галочку. Це була вимушена мімікрія, гра в піддавки з педагогічним процесом. По-третє, я виборював солідну часову відстрочку — до наступного разу.
Коли я, замість медичного, вступив до педінституту, втіливши одну з відповідей "Я буду вчителем і виховуватиму дітей", то понад усе боявся стати класним керівником в якійсь заштатній школі. Мені часто являлася в кошмарному сні картина: я заходжу до класу, 30 пар очей запитально дивляться на мене. І раптом усі хором, спочатку тихенько, а далі все голосніше починають наспівувати на мотив пісні Людмили Гурченко "Пять минут":
— Сенс життя, сенс життя…
Сьогодні я переконаний, що в житті жодного сенсу немає. Що воно — чиста випадковість, ненавмисна радість із невідомим фіналом. Що можна було взагалі не народитися. Що можна було народитися не там, не таким і не тоді. Що можна було народитися, наприклад, не собою, а тобою або нею. А так — усе нормально, усе на своїх місцях.
1 
1
Коментарі
12