Коли збірна КНДР програла всім, кому могла, на чемпіонаті в ПАР, неодноразово доводилося чути про втечу футболістів на Захід або трудові табори на батьківщині. "Буду вболівати за північних корейців. Якщо вони програють, то їх розстріляють, а ми про це навіть не довідаємося", — жартував один мій приятель.

Просто ми не знали, але страшенно хотіли знати. А не знаючи, малювали картини, в яких фантастики більше, ніж здорового глузду. Наша уява мимоволі стала такою ж безжальною, як центральний провід північнокорейської компартії. Тому ми забуваємо, що футбол — усього лише гра, й, наче діти малі, приписуємо іншим дорослим таке ж дитяче ставлення.

Я чомусь упевнений, що хлопців нормально зустріли у Пхеньяні їхні матері, дівчата та друзі. Зустріли приблизно так, як колись зустріли нашу команду зі змагань у Калуші на кубок пам"яті якогось воїна-інтернаціоналіста.

Хлопців нормально зустріли їхні матері, дівчата та друзі

Там ми також програли всім. І не тому, що грали погано або ноги в нас росли не з того місця. Причина в іншому: нас, 13-річних, помилково записали на участь у дорослому турнірі. Ми довідалися про це, коли вийшли на перший матч проти московської школи олімпійського резерву. Нас розгромили з рахунком 5:1, а три голи в наші ворота забив тоді ще невідомий майбутній "спартаківець" Володимир Бєсчастних. На трибунах сиділи юнаки з грузинської команди і вболівали за нас, а після матчу їхній тренер висловив нам своє співчуття:

— Як крихітне пташеня проти дорослого орла! — він ужив гірське порівняння, що, втім, не завадило його орлам наступного дня настріляти нам.

Але, на відміну від корейців, ніхто з нашої команди серйозним футболістом не став. Закриті від світу, вони навчилися свого корейського футболу так, наче жодного іншого не існує. Ми ж навчилися чужого футболу так, що й не знайшли свого. Хоча насправді невідомо, як краще.

×