Більше за життя наші люди люблять лише смерть. А іноді здається, що, крім смерті, вони взагалі нічого не люблять. Сумний у нас народ, моторошний, забобонний. Лише смерть у нього викликає неконтрольовані пориви якоїсь урочисто-потаємної радості: "Хто помер? Як помер? Скільки крові витекло? Скільки сиріт залишилося? Що на вінках було написано?"
Мені можна легко заперечити: так ми шануємо пам"ять про наших померлих. Це безпосередність почуттів. Не те, що стерильні європейці — закрили труну віком, змахнули сльозу і навіть ніхто на собі волосинки не вирвав. Суцільна нудьга. Ні військових оркестрів, ні проплачених плакальниць, ні поминок на 200 осіб.
Я не кажу, що ми мусимо бути такими, як нудні європейці. І прибирати цвинтарі постійно, а не раз на рік — перед Великоднем. Боже збав! Але ж можна якось скромніше. Можна ховати людину по-людськи, а не влаштовувати жалобну клоунаду, де небіжчик опиняється в ролі заручника ідіотських правил. А разом із ним і люди, які проходять або проїжджають поряд.
Навіть ніхто на собі волосинки не вирвав
Траса Київ—Варшава має міжнародне значення. Нею люди пересуваються часто, швидко і багато. Раптом на п"ять довгих кілометрів паралізовано рух — із села вийшла велелюдна процесія. На відкритому постаменті вантажівки — труна з молодим небіжчиком, поруч заламують руки мама і дружина. "Агов, люди! Дивіться! Співпереживайте! Заглушіть мотори!" — кричить жалобний театр. І ти зупиняєшся, припиняєш дихати, відводиш погляд і стає соромно. Тобі показують своє горе — цілком безкоштовно, а ти, наволоч, дивитися не хочеш. Ти хочеш лише одного — швидше рушити. І кажеш: "Земля тобі пухом, чоловіче… Вибач, будь ласка…"
1 
1
Коментарі
34