Наприкінці 1960-х у нашому місті орудувала банда "Червоні сокири". Невідомо, чому ті хлопці обрали для своєї назви саме такий епітет. Можливо, за силою інерції — "Червоний прапор", "Червоний партизан". Тоді все навколо було червоним. А вони, хоч і бандити, якось підсвідомо хотіли бути своїми серед своїх.

Вони вбивали людей. Уже після суду, коли двоє з них отримали "вишку" і ще двох засудили до 15 років ув"язнення, містом розповзлися чутки. Надто привабливою була їхня легенда — кинути настільки зухвалий виклик системі.

Одні вважали, що "сокири" скидали нічних перехожих зі старого мосту. Другі відстоювали версію штовхання зі скелі. Треті доводили, що вбивали вбраних у червоний колір. Четверті розповідали, мовляв, хлопці спочатку тягнули жереб, визначаючи жертву за рядом і місцем у кінотеатрі. Просто під час сеансу їй перерізали горлянку.

Штука в тому, що ніхто жодного разу не вказав на корисливі мотиви. Бандити не грабували своїх жертв і не ґвалтували жінок. Убивали заради чистого мистецтва, як може, наприклад, дитина спалити цуценя. Для мене у відсутності мети була найбільша загадка.

Не дивись йому в очі, тільки не дивись

Я був підлітком, і ми йшли з другом у сонячний літній день містом, про щось безжурно розмовляючи. Нам назустріч ішов старший чоловік із онуком. Раптом друг схопив мене спітнілою рукою за лікоть:

— Не дивись йому в очі, тільки не дивись…

Я не міг збагнути його тривогу.

— Бачиш цього дядька? — прошепотів друг. — Це Валкірний.

Він був одним із двох уцілілих "сокир", які відсиділи своє. Я так і не глянув йому в очі, але подивився на його рот. Валкірний саме злизував язиком із вафельного стаканчика розтале морозиво. Як мала дитина. У його білих від пломбіру губах було щось беззахисне і щемке. Наче він нікого ніколи й пальцем не чіпав.

×