Бєлка

Була в моєму ранньому дитинстві собачка. Пишу "собачка", бо псом вона і справді не була. Бєлка виглядала, як суцільний клубок білої шерсті, за яким лише вгадувалися чорнезні ґудзики очей. Її складний характер поширювався лише на мене. Бо я народився вже коли вона жила. А для собачок народження дітей — особливо болісний процес. Може, звичайний пес витримав би таке стоїчно, але не Бєлка. Я народився їй, наче кістка в горло.

Разом із дорослішанням я практикував на ній свою звичайну дитячу жорстокість. Мало було, що я фактом свого народження сплутав їй усі плани. Я шарпав її за вуха та тягав за хвіст. Намагався доколупатися до її оченят. Хто б таке витримав? І вона не терпіла. Вона гарчала та кусала мене. То атакувала, то ховалася під диван. Захищалася, як могла.

Але минав час, і я лагіднішав. Починав щось кумекати, з'являлися паростки співчуття. Бєлка відповідала взаємністю. Вона дедалі частіше не сахалася моїх сумнівних ніжностей. Вона все більше звикала, як могла. Я розповідав їй про столиці світу та кидав під ноги гумового м'ячика. В нас зародилося щось схоже на стриману дружбу, яка обіцяла перейти у щось серйозніше і міцніше.

Дружба обіцяла перейти у щось серйозніше

Але народилася молодша сестра. Мені якраз було тоді 6 років і я збирався до школи. Й от одного разу прокинувся та її не застав.

— Де Бєлка? — спитав я маму.

— Ми її віддали тьоті Наді, — відповіла вона. — Для малих дітей собаки небезпечні.

Пояснення мене задовольнило, але я довго не міг зрозуміти: чому цій малій запеленаній істоті вона заважає, а мені не заважала? В чому її небезпека? Вона ж добра, ми ж її любимо всі!

Коли мама одного разу прийшла в гості до тьоті Наді, Бєлка відвернулася й так увесь час і простояла — зі схиленою вбік головою. Як німий докір. Як наш маленький пухнастий гріх.

Невдовзі її отруїли сусіди тьоті Наді. Невідомо навіщо. І всі на світі про неї забули. А я досі пам'ятаю. Шкода тільки, не можу попросити вибачення.