Богородиця

На місцевому озері є якесь благословенне джерело. Одні кажуть, що там цілюща вода. Другі не вірять і стверджують, що водні жили течуть через єврейський цвинтар, де вода перемиває давнім небіжчикам кістки. Тому пити її не варто, бо енергетика недобра. Проте перших тут усе-таки більше. Вони приїздять сюди "ладами", "ланосами" і "лексусами", набираючи у великі каністри й бутлі святу воду.

Мені якось байдуже було до тої води. Адже я тут людина тимчасова. Однак завжди приємно там гуляти. Святе джерело, як тут заведено, захищене альтанкою. Там стоять лавки, де відпочивають милі галицькі пенсіонери. А над самим джерелом — глиняна скульптурка Божої Матері.

Я бачив їх тисячі. Але саме з цією Богородицею вперше в моєму житті встановився контакт. Я ніколи не забував привітатися з нею. Десь так, як вітаються з рідними, які давно вже не живуть, проте досі живіші за живих. У тої Богородиці було досить своїх людей, тому вона не надто, мабуть, звертала на мене увагу. Але і я отримував від неї своє, належне внутрішньому переселенцю, благословення.

Він дихає на неї перегаром

І ось кілька днів тому хтось прийшов туди й забрав Божу Матір. Я не знаю обставин. Не знаю, був цей чоловік тверезий чи п"яний. Розхитав, спиляв чи вдарив по ній ломом. Я не знаю, якою була його мета. На постаментику залишилися дві мініатюрні, порожні всередині, стопи. Богородиці не було.

Я уявляв, як він несе її під зимовою курткою. Як дихає на неї перегаром. Як цілує її блакитний плащ. Або бинтує вдома їй ноги, з яких скапує невидима кров… А потім більше не має в житті жодної хвилини спокою. А може, й ні: якраз тільки його і має — блаженний спокій людини, якій зійшло з рук.

Сьогодні там люди знову брали воду. В напівтемряві я бачив, що начебто там знову є Вона. Для всіх і для кожного. І навіть для мене. Хоч я тут і тимчасово.