Чого тільки не трапляється в метро! Витягають гаманці, наступають на ноги, лаються, жебрають, штовхаються. А ще співають: різні люди і по-різному. Різномовно і різнокультурно. Буває, під гітару співають "Вальс Бостон" Розенбаума чи "Yesterday" "Бітлз", під баян — "Ветерсморядул" (чия це пісня? народна? якого народу?) чи "Белый лебедь на пруду". Іноді виконують і щось українське. Для певного типу людей це завжди свято. Саме тоді в них просинається патріот.

Я також належу до цієї категорії людей. Незряча пара, вже в літах, добре поставленими голосами виспівує "Пісню про рушник". Для мене і таких, як я, це чомусь завжди більше, ніж просто пісня. Це код, за яким відрізняють "своїх" від "не-своїх". Так уже люди влаштовані. Одним "Белый лебедь", другим — "Лебеді материнства"?

Я рефлекторно потягнувся за металевою гривнею

Пізній вечір. Повертаюся додому в кінці напівпорожнього останнього вагону. Поряд — дві закохані підпилі парочки весело спілкуються своєю російською. Раптом на "Золотих воротах" до вагону заходить молодий симпатичний хлопець з гітарою. За першими ж акордами я впізнаю один із українських хітів останнього десятиліття — "Вона" на слова К. Москальця і музику Т. Чубая. Я рефлекторно потягнувся за металевою гривнею, яку завжди тримаю напохваті — саме для таких випадків. Якраз на мені пісня закінчилася. Хлопець узяв від мене гривню і подякував. Один із підпилих вхопив його за руку:

— Чуешь, пацан, а можешь "Осень" ДДТ? Поешь "Осень" — "пятерка" твоя.

У руках другого з"явилася "десятка":

— Не, пацан, десятка. Даем десятку.

Хлопець лиш посміхнувся і рушив до дверей.

— Ненормальный ккойто, — сказала підпила дівчина.

"Батьківщина не продається", — подумав я і вийшов слідом.

×