Бардичів

На Житомирщині кролів називають "королями". Зовсім не так, як у нас, на Поділлі. Дитиною я почув від своєї родички: "Піду дам королям їсти". "Кому-кому?" — перепитав я. Родичка повторила, як глухенькому: "Королям!". Узяла мішок і подалася кудись у хащі своїх угідь годувати невидимих королів.

Я був занадто малий і скромний, щоб розв'язати цю проблему на місці. Замість сказати: "Покажіть мені цих ваших королів" і одразу переконатись у приземленості цього слова, я розвинув міфологію, що жила кілька днів. Доки одного з "королів" не принесли за вуха до хати. "Який гладкий король", — милувалася родичка в передчутті смачної української печені.

Я був занадто малий і скромний, щоб розв'язати цю проблему на місці

Але процес пішов. Уже вдома, побачивши на полиці книжку О'Генрі "Королі та капуста", я не сумнівався, що вона про утримання кролів. Поряд стояв багатотомник Оноре де Бальзака, який особливо цінували мої батьки. Його отримали з якимись "блатами" та "підписками", а читаючи, загортали в газету.

Я не знав, що наступного літа переживу ще одне потрясіння. Там, на Житомирщині, місто Бердичів називають "Бардичів".

І от одного дня ми з бабцею поїхали туди по продукти.

— Оно, бачиш, синку, — показала вона на пошарпану жовту будівлю. — Тут Оноре де Бальзака вінчали з Евеліною Ґанською.

Це стало ще одним міфом. Мені не вкладалося в голові, що просто тут — за 20 кілометрів від "королів", пасовиськ і колгоспної ферми — міг колись бути Бальзак. Його в нашій родині шанували більше за Дюма і Вальтера Скотта. Що була красуня Евеліна — достатньо красномовна, аби переконати Бальзака не просто відвідати ці "мовчазні прерії Купера", а й полюбити їх назавжди. Тобто на півроку, до самої смерті.

Костел, у якому вони брали шлюб, був присвячений святій Варварі. І я навіть не згадав про це, коли називав свою доньку.