Як важко з людьми залізних принципів… Їм хоч кілок на голові теши — все як горохом об стінку. Мабуть, важче тільки з людьми, які взагалі не мають жодних принципів. Тоді кожне слово в їхній бік заходить, мов ніж у вату.
Була в моєму шкільному дитинстві вчителька історії та суспільствознавства. Сподіваюсь, вона жива та здорова, хоч їй уже добряче під 80. Ми ніжно кликали її Бабою Лідою і любили якоюсь дуже дивною любов"ю.
На її тлі всі інші педагоги були опортуністами і попутниками. Сказати, що вона була людиною залізних принципів — вимогливою, принциповою і фанатичною — це не сказати нічого. Вона була більшовичкою і не давала спуску нікому.
Парадокс лиш у тому, що у своїй, здавалося, сліпій вірі в комуністичні ідеали вона була настільки нестандартною та живою, що давала фору всім своїм колегам. З її очей буквально сипалися іскри. Вона малювала повітряні кола, коли розповідала нам про ҐОЕЛРО, і міряла широкими кроками клас, зображаючи контрнаступ Першого Білоруського фронту.
Вона була більшовичкою і не давала спуску нікому
І — о, дивна річ — вона поважала мене, хоч я мав цілком протилежні й на тоді ще небезпечні погляди. Я носив синьо-жовтий значок у російській школі, сперечаючись із нею на уроках про ленінську національну політику та сталінські "скачки". Її догми хиталися під напором моїх аргументів із "Огонька" і фактів із "Нового мира".
Коли почалося національне відродження, вона була єдиною людиною з числа шкільних авторитетів, яка не читала мені моралі після візиту ґебістів до директора. Був 1990 рік, мені було 16, і я взяв участь у демонстрації, де йшов поряд із гаслом "Геть диктатуру КПРС".
Я міг тоді вилетіти зі школи, але не вилетів. І сьогодні я чомусь переконаний, що тоді саме затята комуністка Баба Ліда захистила мене. Бо її слово завжди було останнім.
1 
1
Коментарі
2